«Ось тут!» — сказав він, виходячи з машини. Діна і Саша вийшли слідом. Вітер тріпав траву, десь удалині співали птахи. «Що це?» — запитала Діна, озираючись. Дмитро дістав з кишені згорнуті креслення, розгорнув їх на капоті машини. «Проект нового комплексу, — сказав він. — Але не такого, який я планував раніше. Це буде дитячий оздоровчий центр. Для дітей із сіл. Безкоштовний».
Діна нахилилася над кресленнями: будівля в три поверхи, великі вікна, спортивні майданчики, медичне крило. «Безкоштовний? — перепитала вона. — Але як?» «У мене достатньо грошей, — Дмитро провів пальцем по кресленню. — Після розділу з Валентином я вирішив: досить будувати для багатих. Час побудувати щось для тих, кому справді потрібно. Діти з сіл, з бідних сімей — вони заслуговують нормального відпочинку, лікування, турботи».
Саша підбігла, стала навшпиньки, намагаючись розгледіти креслення. «Це буде як великий дім?» — запитала вона. «Як великий дім, — кивнув Дмитро, піднімаючи її, щоб вона краще бачила. — З кімнатами, де діти житимуть. Із залом, де гратимуть. З майданчиками для футболу і волейболу. І з лісом поруч, де можна гуляти». «Як гарно!» — Саша заплескала в долоні.
Дмитро опустив її, повернувся до Діни. Та все ще дивилася на креслення, проводячи пальцями по лініях. «Мені потрібна людина, яка буде цим керувати, — сказав він. — Чесна людина. Непідкупна. Той, хто розуміє, що таке допомагати людям. Хто знає, як це — ростити дитину без грошей, без підтримки. Хто не проміняє дітей на прибуток».
Діна підняла на нього очі… «Ви пропонуєте мені? — прошепотіла вона. — Але я ж… я проста медсестра із села. Я не…» «Ти врятувала мені життя, — перебив Дмитро, роблячи крок до неї. — Ховала мене місяць, ризикуючи собою і дочкою. Ростила Сашу одна три роки. Працювала, справлялася, не здалася. Ти сильніша, ніж думаєш. І ти саме та людина, яка потрібна цьому проекту».
Діна похитала головою, відступаючи. «Я не впораюся». «Впораєшся, — твердо сказав він. — Я знаю. Я бачив, як ти справляєшся з неможливим». «Мамо, погоджуйся! — Саша стрибала поруч, хапаючи Діну за руку. — Будь ласка! Ми будемо жити тут, і ти будеш допомагати дітям, і ми не повернемося в село, де нудно».
Діна подивилася на дочку, потім на Дмитра, потім на креслення. Дитячий центр. Для таких, як Саша. Для тих, у кого мало грошей, але багато надії. «Це шанс змінити життя, — тихо сказав Дмитро. — Твоє. Сашине. І сотень дітей, які сюди приїдуть». Діна заплющила очі, зробила глибокий вдих. Відкрила. «Добре, — сказала вона, і голос її тремтів. — Я згодна».
Саша завищала від радості, обійняла маму за талію. Дмитро посміхнувся — вперше за багато днів по-справжньому. Вони стояли утрьох на порожній ділянці, де через рік буде дитячий центр. Саша тримала їх обох за руки, базікаючи без упину про те, які тут будуть гойдалки й гірки.
Дмитро дивився на Діну. Вітер тріпав її волосся, сонце освітлювало обличчя. Вона посміхалася, дивлячись на креслення, і в її очах була надія — та сама, яку він бачив місяць тому, коли вона врятувала йому життя. Щось тепле і незнайоме ворухнулося в його грудях. Не просто вдячність. Не просто повага. Щось більше. Бажання захищати. Бажання бути поруч. Бажання прокидатися і бачити це обличчя щоранку.
Він не був готовий назвати це любов’ю. Ще ні. Занадто рано, занадто дивно, занадто незвично. Але він розумів одне: з цією жінкою можна побудувати щось справжнє. Щось чесне. Щось, заради чого варто жити. Діна повернула голову, спіймала його погляд. Посміхнулася — сором’язливо, невпевнено, але щиро. «Дякую», — сказала вона тихо.
«Це я повинен дякувати», — відповів він. Саша смикнула їх за руки. «Ходімо! Я хочу показати, де буде моя кімната, коли ми сюди переїдемо». Вони засміялися. Дмитро підхопив Сашу на руки, і вони пішли ділянкою — троє, як сім’я.
Назад їхали надвечір. Саша співала на задньому сидінні якусь дитячу пісеньку про сонечко і хмаринки. Діна дивилася у вікно, але іноді поверталася до Дмитра, і їхні погляди зустрічалися. Він вів машину і думав про те, як дивно все обернулося. Місяць тому його закопали живцем, він думав, що помре. Але жінка, яку він навіть не знав, врятувала його, ховала, захищала.
І тепер він будує з нею щось нове. Не бізнес. Не проект для прибутку. Щось справжнє. Діна простягнула руку, торкнулася його руки на кермі. Не прибрала, просто тримала. Дмитро стиснув її пальці у відповідь. Саша продовжувала співати. Машина їхала в захід сонця, залишаючи позаду порожню ділянку, на якій скоро виросте дитячий центр. Новий початок. Для них усіх.
Коментування закрито.