«У тебе все добре?» — тихо й співчутливо спитав він. Сергій коротко кивнув, але його сумний погляд знову і знову вперто тягнувся до вікна, де під величезним кедром нерухомо лежав Арктас. «Він просто дуже втомився, — хрипло прошепотів Сергій. — Він занадто багато пережив разом зі мною».
Іван співчутливо поклав руку йому на напружене плече. «Ми всі зараз поряд з ним. І він це теж прекрасно відчуває». Пізно вночі свіжий сніг легко ліг на промерзлу землю м’яким чистим покривалом. Яскраві зорі висіли над лісом страшенно низько.
Повний місяць яскраво освітлював невелику галявину прямо перед домом, де Арктас раптом поволі, з величезною працею піднявся на свої тремтячі лапи. Він востаннє сумно поглянув на рідне крильце і повільно попрямував до величезної сосни — саме туди, де вже давно спочивав Барс. Сергій поспішно вийшов слідом за ним, ніби інтуїтивно відчув цей безмовний поклик.
У самого підніжжя старого могутнього дерева, чиї гілки, здавалося, тихо шепотіли історії вже трьох поколінь, хаскі безсило опустився на холодну землю. Сергій мовчки сів поруч з ним і дбайливо підклав свій теплий плащ прямо під його важку голову. Через посивілі вії пса востаннє тьмяно блиснув відбитий світло холодної місяця.
«Дякую тобі за все, — ледь чутно промовив Сергій, ковтаючи клубок у горлі, — за те, що віддано пройшов зі мною увесь цей важкий шлях. За те, що колись вибрав саме мене». Арктас глибоко вдихнув востаннє — дуже повільно й рівно, ніби під вічний ритм цих гір, — і тихо, назавжди зімкнув очі.
Навколо не було ні подиху вітру, ні скрипу мерзлих гілок — панувала лише абсолютна тиша, неймовірно глибока й шаноблива.
Сергій низько нахилився, міцно притиснув холоднеючу собачу голову до своєї грудей і лишився так сидіти до самого ранку. Він сидів так, допоки перші теплі промені сонця не торкнулися верхівок високих сосен.
Він із гідністю поховав Арктаса поруч із могилою Барса. Земля була дуже тверда від нічного морозу, але дивно легко піддавалася під сильними ударами його лопати. Наче сама тайга розуміла, кого вона зараз приймає в свої вічні корені.
На великому плоскому камені, випадково знайденому неподалік, Сергій своїм гострим ножем глибоко вирізав короткі слова: «Тут навіки спочиває вірність». І коли він нарешті важко встав на ноги з колін, крупні сніжинки повільно закружляли навколо нього легким хороводом. Здавалося, сама сувора природа зі скорботою схилила голову перед відходом старого відданого друга.
Роки невблаганно йшли своїм порядком. Відомий блакитний притулок поступово зростав, міцнів і ставав справжнім місцем сили для багатьох людей. Щовесни сюди йшли зовсім молоді ветерани війни на сході України. Хтось із тяжкими тілесними пораненнями, хтось з порожніми, загубленими очима, що марно намагалися знайти внутрішній мир.
Кожної дощової осені сюди часто приїздили втомлені мандрівники, заблукалі лісники та просто люди, яких життя ледь не зломило. І всіх їх незмінно зустрічав постарілий Сергій. Він був усе такий же широкоплечий, але тепер уже з густою сивою бородою й очима, що стали абсолютно спокійними, як глибокі гірські озера…
