Кава, яку Валентина замовила у вокзальному кафе, була звичайнісінькою з пакетика, три в одному. Таку вона не любила, але, принаймні, цей напій був гарячим і солодким, те, що їй зараз і було потрібно.
Тримаючи гарячу чашку в руках, вона усміхнулася про себе. Гірка іронія долі полягала в тому, що всі ці довгі роки вона старанно уникала навіть думок про це місце.
От як буває. Саме сьогодні, 14 лютого, вона знову опинилася тут, у цьому містечку, і випадково зіткнулася біля торгового центру, куди й приїжджала у справах, з Олегом, своїм колишнім чоловіком.
А від того страшного дня, що назавжди перевернув усе її усталене життя, її відділяє рівно сім довгих років. Сім років нескінченних спроб забути, викреслити з пам’яті та навчитися дихати заново без людини, яка була для неї цілим світом.
— Валю, здрастуй, — голос Олега пролунав, мабуть, надто буденно для такої несподіваної зустрічі. Чоловік стояв просто перед нею, трохи постарілий, але все такий же до болю рідний і знайомий до кожної рисочки на обличчі.
— Здрастуй, — відповіла вона, намагаючись залишатися максимально спокійною і не видавати шаленого серцебиття. Земля в цю мить буквально йшла з-під ніг, але жінка змусила себе дивитися йому просто в очі, не відводячи погляду.
— Ти тут у справах? — поцікавився він, нервово перебираючи ґудзик на своєму дорогому кашеміровому пальті.
— У справах, ну так, — коротко кинула вона, мріючи лише про те, щоб цей нестерпний діалог якнайшвидше закінчився.
Як ти живеш і де ти зараз мешкаєш? Вона відповідала на його запитання, сама дивуючись своєму рівному голосу.
Слова вилітали з її вуст механічно, ніби вона зачитувала заздалегідь вивчений текст чужої біографії. Лише одного разу припустилася помилки, мабуть, все ж таки через розгубленість.
Назвала йому місто, в якому жила зараз. Ця помилка змусила її внутрішньо здригнутися, адже вона так ретельно оберігала свій прихисток від будь-яких привидів минулого.
Олег запропонував посидіти в найближчій піцерії, але Валя відмовилася, пославшись на брак часу. Їй здавалася нестерпною сама думка про те, щоб ділити з ним один простір, вдихати запах його парфумів і вдавати, що нічого не сталося.
І лише останнє запитання майже застало її зненацька. — Не шкодуєш, що так і не пробачила мені тоді?
