Коріння сосни обплітало знахідку, як пальці, стиснуті в кулак. Товсте, жилаве. Воно вросло в метал, охоплюючи його, утримуючи так, ніби дерево саме стало замком. Олексій акуратно перерізав корінь, потім другий. Кожен піддавався насилу, немов опирався не тільки ножу, а й самому факту втручання.
Земля навколо була неприродно утрамбована. Він копнув глибше і відразу зрозумів: тут копали раніше. Ґрунт був укладений шарами, перемішаний із дрібним камінням, а не хаотичний, як буває в дикій тайзі. Хтось працював тут руками, не поспішаючи, з наміром.
Поступово перед ним відкрився контур предмета. Це був сталевий ящик. Великий, прямокутний, важкий навіть на вигляд. Його поверхня була вкрита іржею, смолою і брудом, що сплавилися в одну кірку. Краї згладжені часом, але форма залишалася чіткою, промисловою.
Це не була саморобна коробка. Її виготовляли, щоб вона служила довго. Олексій відкинувся назад, випрямляючись. Серце билося рівно, але важко. Він відчував вагу моменту не як страх, а як відповідальність. Все, що він знаходив до цього, вело до цього ящика. Кулі та ланцюги були не метою, вони були частиною процесу.
До нього підійшов Сергій Платонов. Начальник зміни виглядав блідішим, ніж зазвичай. Його вузьке обличчя змарніло, губи були стиснуті в тонку лінію. Він не став підходити занадто близько, зупинився за кілька кроків, ніби боявся перетнути невидиму межу.
— Це… серйозно, — промовив він нарешті. — Про таке треба відразу доповідати.
Олексій кивнув. Він знав це і без нагадувань. Але він також знав інше. Доповіді означали протоколи. Протоколи означали формулювання. А формулювання часто стирали сенс. Він знову подивився на ящик. Коріння утримувало його так щільно, немов дерево саме вирішило заховати вміст глибше, ніж могла б будь-яка яма.
Олексій очистив передню частину і побачив деталі: петлі, старі, масивні, вкриті корозією. Замок. Простий, механічний, без слідів проводки чи пристроїв. Це був не тайник-пастка, це було сховище.
— Ти впевнений, що хочеш це робити? — тихо запитав Сергій. У його голосі не було наказу, тільки втома людини, яка занадто багато бачила і занадто часто воліла не знати.
Олексій не відповів відразу. Перед його очима знову виник образ порожнечі в дереві, деформованих річних кілець, ланцюга, що вріс у деревину. Він згадав погляд Михайла Круглова, не здивований, а змирений. Згадав історії про зниклих людей, яких ніхто ніколи не шукав по-справжньому.
— Якщо залишити, — сказав він нарешті, — ліс закриє це знову, і тоді вже точно ніхто не дізнається.
Сергій відвів погляд.
— Роби як знаєш, — сказав він після паузи. — Я не бачив.
Це було все, що він міг запропонувати.
Олексій опустився до ящика. Він очистив замок від бруду, перевірив його ножем, потім викруткою. Метал опирався, але не агресивно. У ньому не було загрози, тільки вік і забуття. Він діяв повільно, відчуваючи, як момент стискається навколо нього. Це була точка, після якої шляху назад не існувало. Відкритий ящик не можна було закрити так, щоб світ залишився колишнім…
