Олексій підвівся. Він більше не відчував страху, тільки важку ясність. Війна навчила його, що правда не завжди рятує, але брехня майже завжди вбиває. Він дістав телефон і зробив фотографії: кожної деталі, кожного сліду. Це вже не просто для нього, це було для тих, хто так і не отримав відповідей, для тих, кого ліс зберігав замість пам’яті.
Коли він повернув назад, світанок уже повністю вступив у свої права. Світло пробивалося крізь гілки, і яр виглядав майже звичайним, майже мирним. Саме так місця і стають невидимими, коли до них звикають.
Олексій йшов назад повільно, але впевнено. Він знав, що буде далі: розслідування, тиск, можливо, спроби зам’яти. Він був до цього готовий. Бо тепер він точно знав: якщо він промовчить, ліс знову зробить свою роботу. Він усе закриє, заросте, зітре. І тоді зникнуть не тільки сліди, зникне останній шанс на правду.
Коли почулися перші звуки табору, Олексій уже прийняв рішення. Він не дозволить цьому статися. Ліс знову став тихим, ніби нічого й не відбувалося, і тільки рідкісний вітер нагадував, що пам’ять не зникає разом зі слідами.
Олексій зробив офіційний крок без пафосу. Він не збирав людей і не виголошував промов. Він просто передав усе, що в нього було. Координати, фотографії, предмети з ящика, записи з іменами та символами, що повторювалися. Документи лягли на стіл акуратною стопкою, так, як він звик розкладати речі перед виходом на завдання. Не щоб вразити, а щоб нічого не загубилося.
Першим приїхав слідчий із районного центру, Віктор Андрійович Сорокін. Невисокий чоловік, років 50, з важким підборіддям і втомленим поглядом людини, яка бачила занадто багато справ, закритих без фіналу. Його темне волосся вже торкнулася сивина, щетина була недбалою, немов він не встиг поголитися поспіхом.
Він говорив спокійно, без зайвих емоцій, але слухав уважно, ставлячи запитання точно і по суті. Коли Олексій показував матеріали, Сорокін не перебивав, він лише іноді кивав і робив помітки. Але в якийсь момент його рука завмерла над блокнотом.
Це сталося, коли він побачив імена, що повторювалися, і однакові символи.
«Це не випадковість, — сказав він тихо. — Це схема».
З цього моменту все змінилося. У ліс прийшли інші люди, не лісоруби, не мисливці. Землю розмічали стрічками, дерева — мітками. Там, де раніше були просто координати, з’явилися номери ділянок. Ліс перестав бути безіменним, його почали називати в документах, на картах, у звітах. Він став місцем, а не порожньою плямою.
Імена із записів почали знаходити відгук. Спочатку обережно, потім дедалі впевненіше. В архівах спливали старі заяви про зникнення, колись відкладені до з’ясування. У деяких випадках зовсім не подані. Люди зникали у віддалених районах, і це вважалося частиною ризику. Тепер у цих зникнень з’являвся контур…
