Олексій знав це місце лише з чуток. Вузький яруг, перетнутий струмком, де ґрунт часто сповзав, а дерева росли занадто щільно. Він йшов упевнено, але уважно. Ліс тут змінювався. Стежки зникали, під ногами частіше траплялося каміння, приховане під мохом. Гілки чіплялися за одяг, немов намагалися втримати його.
В одному місці він зупинився і озирнувся. Навколо стояла дивна тиша. Не мертва, а вичікувальна. Через півгодини він почув воду. Струмок був вузьким, але швидким. Вода стікала між камінням, прозора і холодна, відображаючи перші сірі відтінки світанку.
Береги яру були укріплені старими колодами, що частково пішли в землю. Це відразу впало в очі Олексію. У дикій тайзі так не буває. Хтось зміцнював схил. Давно. І не один раз.
Він спустився нижче, обережно перевіряючи кожен крок. І майже відразу помітив перше. Залишки дерев’яного настилу, майже згнилого, але все ще помітного за формою. Дошки лежали не хаотично, а рівно, як підлога. Поруч — іржаві цвяхи, довгі, старого зразка, не сучасні. Вони не могли з’явитися тут випадково.
Олексій присів і торкнувся землі. Ґрунт був утрамбований, щільніший, ніж навколо. Тут ходили. Часто. Можливо, роками. Трохи далі він побачив коло з каміння. Колишнє багаття. Зола давно розсипалася, але центр все ще був темнішим. Він уявив, як тут колись сиділи люди. Не один раз. Не поспіхом. Це було місце, куди поверталися.
І тоді він побачив символ. Невелика металева пластина була частково вдавлена в корінь старої ялини. Іржа майже з’їла поверхню, але знак було видно. Той самий. Олексій повільно видихнув. Помилки бути не могло. Він йшов правильно.
Далі яр розширювався, утворюючи невеликий майданчик, прихований від очей густими заростями. Тут дерева росли дивно, не тягнулися вгору, а вигиналися, немов намагалися закрити простір. Під ногами траплялися уламки згнилих ящиків, фрагменти тканини, що майже стала частиною землі. Олексій зрозумів: це було місце, не тимчасове укриття, не випадковий табір.
Він згадав старі розмови біля багаття про мисливську базу, яка нібито згоріла, про людей, що пішли в сезон і не повернулися, про дивні пояснення, в яких завжди не вистачало деталей. Все це раптом набуло форми. Струмок шумів рівно, байдуже.
Олексій пройшовся майданчиком, відзначаючи деталі. Тут лагодили спорядження, тут зберігали речі, тут чекали. Він помітив сліди повторюваних робіт, оновлені укріплення, замінені колоди. Це місце використовували довго і свідомо. Він зупинився біля обриву і подивився вниз, і в цей момент зрозумів головне.
Ліс не забирав людей, він просто приховував те, що зробили інші: людей приводили сюди і не відпускали. Олексій відчув, як усередині нього щось остаточно вибудовується. Всі сумніви, які ще залишалися, зникли.
Це не було страшною казкою, ні збігом, ні трагічним збігом обставин. Це було справою рук людини. Він сів на камінь біля струмка і заплющив очі на кілька секунд. У голові спливали обличчя, не конкретні, а збірні. Ті, чиї речі він бачив у ящику, ті, чиї імена повторювалися в записах. Вони були тут, у цьому яру. Вони дивилися на той самий ліс, чули ту саму воду, а потім зникли…
