Він помітив лише дивний наріст на старому дереві. Нічого лякаючого, нічого незвичайного для глухого лісу, де таких дерев сотні. Він навіть не підозрював, що цей стовбур ріс не просто так, що десятиліттями він приховував у собі те, про що ніхто не мав дізнатися.
Коли дерево впало і лезо розкрило серцевину, тиша лісу стала важчою за будь-який звук. Бо всередині була не гниль, не порожнеча, а сліди людських вчинків, які природа намагалася поховати назавжди. І в ту мить він зрозумів: цей ліс не лякав людей, він чекав, поки хтось наважиться побачити правду.
Холодний туман стелився між ялинами, а небо над горами висіло низько, немов притискаючи ліс до землі. Ліс починався раптово. Не з покажчика, не з попереджувального знака, а з тиші.
За останньою розбитою ділянкою асфальту дорога перетворювалася на вузьку ґрунтову колію, що вилася між схилами, порізаними старими зсувами. Взимку її приховував сніг і лід. Влітку — в’язка грязюка, в якій тонули колеса і терпіння.
Далі починалася територія, не позначена на цивільних картах. Ліс не мав назви. Офіційно — просто координати, ділянка підвищеної складності.
У документах лісозаготівельної компанії він значився як «важкодоступний сектор». Серед робітників його називали інакше — «зоною тиші». Не тому, що тут було спокійно, а тому, що про нього намагалися говорити менше.
Дерева росли занадто близько одне до одного. Їхні крони перепліталися так щільно, що денне світло ледь добиралося до землі. Каміння, коріння, повалені гілки — все було вкрите мохом сіро-зеленого відтінку, немов ліс навмисно приглушував кольори.
Струмки з’являлися несподівано. Тонкі, крижані. Вони зникали під шарами хвої так само раптово, як і виникали…
