— голос Лізи зривався на шепіт. — Будь ласка. Подивіться самі. Візьміть ліхтарик. Подивіться, поки воно не сховалося назад. Побачите. Тільки побачте.
В її очах було не дитяче прохання. Це було благання. Остання надія. І в цій надії було стільки відчаю, що у медсестри тьохнуло серце. Кроки в коридорі затихли. Охоронець, мабуть, зупинився біля вікна. Медсестра подивилася на тремтячу руку дівчинки. Потім на бліде обличчя Артема. Потім на маленький ліхтарик, який все ще стискала Ліза. Вся її сутність, її кар’єра, її розум кричали одне: поклич лікаря, дотримуйся правил. Але щось інше, глибше, тихіше, дивилося в очі цій восьмирічній дитині, яка втратила батька і зараз намагалася врятувати чужого хлопчика. І це щось прошепотіло: «А якщо вона права? А якщо зараз покликати, вони витратять час на суперечки? А якщо вони знову не побачать?»
Медсестра глибоко вдихнула. Її обличчя було попелясто-сірим.
— Дай, — тихо сказала вона, і її голос майже не тремтів.
Вона взяла ліхтарик з рук Лізи. Її пальці були холодними, але твердими. Вона ступила до ліжка. Ліза завмерла позаду, стискаючи кулачки біля грудей, немов молячись. Медсестра обережно, вже професійним рухом, нахилила голову Артема. Вона ввімкнула ліхтарик. Промінь світла знову проник у темряву його рота.
Ліза бачила, як напружилася спина медсестри. Як вона затамувала подих. Як її очі широко відкрилися, вбираючи в себе неймовірне, неможливе видовище. Минуло п’ять секунд. Десять. Медсестра не рухалася. Вона просто дивилася. Потім вона повільно вимкнула ліхтарик. Відсторонилася. Поставила ліхтарик на тумбочку. Вона обернулася до Лізи. Її обличчя було не просто переляканим. Воно було іншим. Твердим. Рішучим. У ньому була та сама страшна ясність, яка приходить, коли сумніви закінчуються.
— Сиди тут, — тихо, але дуже чітко сказала вона Лізі. — Не підходь до нього. Зараз.
Вона швидкими кроками попрямувала не до телефону, щоб кликати головного лікаря. Вона попрямувала до стерильної шафи з інструментами біля стіни. Її руки, вже не тремтячи, вибрали довгий, тонкий хірургічний пінцет із зазубреними кінчиками і прозору пластикову ємність із щільною кришкою. Вона повернулася до ліжка. Поставила ємність поруч.
— Артеме, — сказала вона голосно і чітко, хоча він і не чув. — Зараз буде трохи неприємно. Тримайся.
І вона знову взяла ліхтарик. І знову спрямувала промінь. Ліза, забувши про всі заборони, зробила крок уперед. Вона бачила, як блиснули сталеві бранші пінцета у світлі ліхтарика. Бачила, як вони обережно, але впевнено увійшли у відкритий рот хлопчика. Медсестра завмерла в складній, напруженій позі. Вся її істота була зосереджена на кінчиках інструменту. На тому, що вона бачила всередині.
І раптом Артем поворухнувся. Його тіло смикнулося. З його горла вирвався приглушений звук, ніби він захлинався. Медсестра зойкнула крізь зціплені зуби і зробила різкий, точний рух рукою на себе.
І витягла це.
Воно було довгим, чорним, вологим і живим. Воно звивалося на кінці пінцета, обвиваючи сталеві бранші тонким сегментованим тілом. Воно не було схоже ні на черв’яка, ні на змію. Воно було схоже на кошмар. На величезну, огидну гусеницю або на багатоніжку. Її маленькі ніжки судомно ворушилися в повітрі. Ліза скрикнула і відсахнулася, наштовхнувшись на стіну. У неї перехопило подих. Бачити це наяву було в тисячу разів страшніше, ніж просто знати.
Медсестра, бліда як смерть, з огидою і жахом в очах швидким рухом кинула істоту, що звивалася, у прозову ємність і зачинила кришку. Воно впало на дно, згорнулося, потім знову поповзло по гладкому пластику, намагаючись знайти вихід. У палаті повисла тиша, що порушувалася тільки тихим шелестінням ніжок по пластику і важким, уривчастим диханням медсестри. Вона дивилася на банку, ніби не вірячи своїм очам.
Потім повільно перевела погляд на Артема. І тут сталося диво. Артем на ліжку глибоко, зі свистом вдихнув. Такий глибокий вдих, ніби він не дихав роками. Його грудна клітка піднялася високо. Потім він видихнув, і на його обличчі всього на секунду розгладилася складка болю. Він не прокинувся. Але його сон відразу став іншим. Не темною безоднею, а просто сном. Глибоким, але природним.
Медсестра, не випускаючи з рук банки з тварюкою, підійшла до моніторів. Вона дивилася на цифри, що стрибали. Частота дихання вирівнялася. Сатурація, рівень кисню в крові, почала повільно, але невблаганно повзти вгору. З вісімдесяти восьми. Вісімдесят дев’ять. Дев’яносто.
Вона обернулася до Лізи. Дівчинка стояла, притиснувшись до стіни, і дивилася на банку. В її очах не було тріумфу. Не було «я ж казала». Там був жах. І величезний, всепоглинаючий сум. Тому що ця штука забрала її тата. А вона не змогла його врятувати. І ця думка, мабуть, була написана у неї на обличчі.
— Лізо…
Коментування закрито.