— «Бабусю, облиш чай!»
Голос пролунав так близько й чітко, що Людмила Сергіївна здригнулася всім тілом. Чайний пакетик вислизнув із пальців і впав у чашку. Вода в чайнику вже підходила до кипіння, кухня наповнювалася парою. Вона повільно повернулася. Кирило стояв у дверному отворі. Прямо. Спокійно. Без звичного розгойдування. Він притискав до грудей старого плюшевого слона — єдину цінну річ, з якою ніколи не розлучався.
Вісім років він мовчав. Лікарі називали це особливістю, Альона — складним випадком, а Людмила Сергіївна давно звикла розмовляти з онуком поглядом, жестами, терпінням. Зараз він дивився просто на неї.
— Бабусю, — повторив він тихіше, — облиш чай!
Він ковтнув і додав:
— Вона так робила раніше.
Усередині в Людмили Сергіївни щось обірвалося. Серце вдарило різко й важко, немов спіткнулося. Кімната раптом стала занадто маленькою.
— Кириле! — прошепотіла вона. — Ти… ти можеш говорити?
Хлопчик радості показати не зміг. Його губи здригнулися, пальці стиснули слона міцніше.
— Будь ласка! — сказав він. — Просто облиш!
Чайник засвистів — пронизливо, тривожно. Людмила Сергіївна машинально вимкнула плиту й опустилася на стілець. Руки стали ватяними. У голові гуло.
Ще десять хвилин тому все здавалося звичайним. Син Сергій поспішав до машини з валізами. Альона, акуратна й упевнена, стояла у світлому пальті й говорила спокійним голосом людини, яка звикла все тримати під контролем.
— Мамо, ти точно впораєшся? — запитав Сергій втретє. — Сім днів, термін серйозний.
Людмила Сергіївна посміхнулася, хоча спина нила від утоми:..
Коментування закрито.