Маленьке цуценя майже не подавало ознак. Воно було знесилене, довго не скавуліло, ледь ворушилося й дихало так слабо, що людина, яка стояла поруч, не почула б нічого. Але у службової німецької вівчарки були чутливі вуха й ніс, якому не потрібні були докази.
Рой помітив це від самого початку.
Спершу ніхто не надав значення тому, що пес дивиться саме на згорток. Усі вирішили: він відчуває запах господаря, от і не може відірватися. Іноді вівчарка трохи нахиляла голову, повільно втягувала повітря й знову завмирала. Він не вив, не бився, не тягнув повідець. Просто сидів, наче охороняв не лише труну, а й те, що лежало поруч.
Ірина кілька разів дивилася на Роя крізь сльози. Їй здавалося, що собака сумує разом із нею — тільки інакше, без людських слів, без слабкості, з тією стриманою відданістю, від якої серце стискалося ще дужче.
Але в теплому приміщенні згорток почав відтавати.
Тканина поступово м’якшала.
Усередині щось ледь помітно здригнулося.
Рой підвів голову.
Його вуха різко звелися, тіло витягнулося, м’язи напружилися. Тепер він уже не дивився на кришку труни. Його погляд уп’явся в одну точку — туди, де лежали речі Кирила.
З грудей вівчарки вирвався глухий низький звук. Це було не виття і не жалібне скиглення. Радше попередження.
Чоловік, який тримав повідець, тихо сказав:
