Після розмови я довго сиділа перед монітором. Цифри розпливалися. У голові звучала лише фраза сина: «Вдома надто багато людей. Мені не подобається додому».
Увечері я забрала Севу. Ми зайшли до квартири, і він одразу зупинився. На підлозі у вітальні Марк і Ліза гралися його конструктором. Деталі були розкидані по килиму. Сева нічого не сказав — лише міцніше стиснув мою руку.
Інга вийшла з кухні й спокійно мовила:
— Вони попросили трохи погратися. Ми ж сім’я.
Я присіла, зняла синові взуття й рівно відповіла:
— Це речі Севи. Наступного разу нехай спершу питають у нього.
Інга знизала плечима.
— Ну що за перебільшення? Ми всі живемо в одному домі.
Я мовчки дістала телефон, увімкнула запис і поклала його екраном донизу на полицю біля телевізора.
Вечеря минула важко. Андрій сидів поруч із сестрою, майже нічого не їв, дивився в тарілку. Мені було боляче бачити його таким чужим. Він був тут, за одним столом, але здавалося, ніби між нами вже виросла стіна.
Після вечері сталося саме те, чого я боялася.
Сева підійшов до шафи по свою коробку печива. Марк вихопив її в нього з рук. Син спробував повернути.
— Це моє.
Марк штовхнув його. Ліза теж втрутилася, почався галас. Я якраз виходила з ванної й побачила, як Сева втрачає рівновагу й падає на підлогу. Коробка відлетіла вбік.
Він не заплакав одразу. Просто сидів на підлозі, приголомшений, ніби вже звик, що з ним так можна.
Я кинулася до нього.
— Хто тебе штовхнув?
Марк перелякано подивився на мене, але Інга відразу втрутилася:
— Вони просто посперечалися через печиво. Не влаштовуй виставу.
Я обійняла Севу. Він тремтів.
— Виставу? Мого сина штовхнули.
— Діти іноді сваряться, — роздратовано сказала вона. — Це нормально.
Я підвела голову.
— Нормально — вчити дітей питати, перш ніж брати чуже.
Обличчя Інги змінилося.
— Ти хочеш сказати, що я погано виховую дітей?
— Я хочу сказати, що ти дозволяєш їм брати чуже й не бачиш у цьому проблеми.
У цей момент вийшов Андрій.
— Що знову сталося?
Інга відразу повернулася до нього:
— Подивися на свою дружину. Через якесь печиво вона звинувачує мене в тому, що я не вмію виховувати дітей.
Я гірко всміхнулася.
— Через якесь печиво? І штовханину, після якої твій син упав?
Андрій подивився на почервоніле коліно Севи. На секунду його обличчя здригнулося. Я встигла подумати: зараз. Зараз він нарешті скаже бодай щось.
Але він лише зітхнув:
— Гаразд. Наступного разу будемо уважнішими.
Я завмерла.
Ні зауваження Маркові. Ні прохання до Інги. Ні слів Севі. Лише ця порожня фраза: «Наступного разу будемо уважнішими».
І тоді я зрозуміла остаточно: якщо в мого сина має бути захисник, цим захисником буду я. Бо його батько або не бачить, або не хоче бачити.
Пізніше, коли Сева заснув, я сіла в темряві й прослухала запис. Кожна фраза, кожна інтонація, кожне уникання відповідальності були там. Інга, яка все знецінює. Андрій, який усе згладжує. Я, яка намагається втриматися від крику. Сева, який тремтить у мене на руках.
Слухаючи це, я раптом побачила все збоку. І стало страшно не від галасу, не від безладу й навіть не від Інги. Страшно стало від того, як довго я намагалася назвати ненормальне тимчасовою труднощами.
Я відкрила нотатки в телефоні й почала записувати. Дата. Що сталося. Хто що сказав. Як реагував Сева. Як відповідав Андрій. Я писала докладно, ніби збирала уламки власного життя в одну теку..
