— Олена, здається. Кажуть, у неї донька маленька, років дванадцяти, білява дівчинка. Це правда?
Андрій відчув, як холод піднімається по хребту. Він намагався говорити спокійно.
— Вона просто допомагає на кухні.
— На кухні, — повторив Роман, наче куштуючи слова на смак. — Сподіваюся, ти обережний, Андрію. Діти — небезпечне нагадування. Особливо коли минуле має залишатися мертвим.
Він піднявся, поставив келих на стіл.
— Мені час.
— Дякую за компанію.
— Відпочинь.
Коли двері за ним зачинилися, Андрій кинувся до телефону.
— Давиде, він знає?
— Ми бачили, — відповів голос начальника охорони. — Його машина поїхала на південь. Він у русі.
— Він їде в притулок до черниці, — промовив Андрій, згадуючи, хто ще знав про притулок. — Йому потрібно знищити свідків.
— Ми вже на шляху, шефе, а ви?
— Я їду в будинок біля моря. Дівчинка сказала, що мій син пам’ятав його. Я повинен побачити сам.
Він поклав трубку і вийшов. Вітер бив в обличчя, коли машина мчала звивистою дорогою вздовж узбережжя. У темряві миготіли огорожі та дерева, як кадри старого фільму. Думки гарячково крутилися: Ігор живий. Він був там, він намалював це. Він чекав на мене.
Серце калатало, як двигун. Кожен поворот дороги наближав його не до небезпеки, а до відповіді. Пляжний будинок стояв на відшибі, як забута рана. Колись — місце щастя. Тепер — привид. Місяць заливав будинок холодним світлом. Вітер гнав по піску клапті туману.
Андрій зупинив машину, вийшов і завмер. На кутку ґанку щось скрипіло. Біла дерев’яна пташка на жердині оберталася під поривами вітру — та сама, про яку говорила дівчинка.
— Господи! — прошепотів він….
Коментування закрито.