У слухавці повисла довга, важка пауза, під час якої батько гарячково підбирав правильні слова. — Дімо, скажи мені, ти повністю довіряєш своєму батькові? — нарешті глухо запитав Нестеров. — Звісно, довіряю, що за дивні запитання, — розгублено відповів хлопець. — Тоді, будь ласка, побудь ще трохи в безпеці у тітки Лариси. — Дай мені ще буквально три тижні, це самий максимум, який мені потрібен для вирішення проблем.
— Тату, які ще три тижні, у мене ж скоро почнеться важлива зимова сесія! — обурився студент. — Дімо, я прошу тебе, потерпи всього три тижні, а потім я присягаюся, що все тобі докладно поясню віч-на-віч. Знову повисла довга, гнітюча пауза, наповнена взаємною напругою і тривогою. — Добре, батьку, я залишуся, — нарешті неохоче погодився син. — Але врахуй, потім ти мені реально все розкажеш від початку і до кінця.
— Обов’язково розповім, слово офіцера, — пообіцяв Нестеров і з полегшенням поклав слухавку. Він повільно підійшов до стіни і знову уважно подивився на стару фотографію своєї коханої Галі. — Галочко, сонечко, потерпи, нам залишилося протриматися зовсім ще трохи, — з ніжністю подумав про себе ветеран. Настав холодний грудень, принісши із собою перший пухнастий сніг і те саме специфічне, майже відчутне шкірою відчуття грози, що насувається. Нестеров відчував цю незриму вібрацію в повітрі так само, як колись відчував адреналін за секунду до початку бойового штурму.
В атмосфері міста явно густішали хмари, і всі розуміли, що скоро має статися щось грандіозне. Рано вранці першого грудня на телефон ветерана надійшов довгоочікуваний дзвінок від Ігоря Басова. — Доброго ранку, Андрію Михайловичу, ми повністю готові починати нашу гру, — доповів слідчий бадьорим голосом. — Усі необхідні процесуальні документи бездоганно оформлені, а санкції на масові обшуки та арешти отримані у лояльного судді. — Перші масштабні слідчі дії та затримання почнуться рівно цієї п’ятниці.
— Журналістка Вершиніна вже в курсі наших грандіозних планів? — діловито уточнив Нестеров. — Так, я особисто дзвонив їй приблизно годину тому і дав зелену вулицю на публікацію статті, — підтвердив Басов. — Дуже добре, — вимовив Нестеров і зробив коротку емоційну паузу. — Ігорю, я хочу сказати вам величезне людське спасибі за вашу мужність. — Не варто мені дякувати, — зніяковіло відповів слідчий. — Це просто мій прямий професійний обов’язок, який я, на свій сором, занадто довго не міг виконати через боягузтво системи.
Тієї історичної п’ятниці вранці в Дніпрі практично одночасно сталися два найпотужніших інформаційних вибухи. Офіційні структури нарешті порушили масштабну кримінальну справу за фактами жахливого шахрайства і розкрадань при виконанні великих муніципальних замовлень. Це був найважливіший формальний привід, який дозволив чесному слідчому Басову законно розгорнути бурхливу діяльність і виписати десятки ордерів. По суті, це була та сама перша ниточка, що стирчала, з силою потягнувши за яку можна було легко розплутати весь корупційний клубок Журби. І того ж самого ранку на перших шпальтах свіжого випуску газети «Дніпровський кур’єр» вийшла сенсаційна стаття Катерини Вершиніної.
Її розгромний матеріал вийшов під кричущим заголовком «Ціна боягузливої тиші». Стаття була написана сухою, професійною мовою, абсолютно без зайвих істерик і емоцій. І саме через цю льодяну документальну точність текст читався по-справжньому моторошно. У статті були оприлюднені конкретні кричущі факти, названі реальні прізвища чиновників і бандитів, а також озвучені точні суми мільйонних відкатів. Журналістка детально розповіла трагічні історії місцевих підприємців, які роками покірно платили данину рекетирам під загрозою фізичної розправи.
Вона не побоялася нагадати читачам страшну історію про нічну пожежу в продуктовому магазині в селищі Підгородне — ту саму історію, яку боягузливий редактор заборонив друкувати рік тому. Також у статті було детально описано нещодавній нахабний підпал складу ветерана Нестерова, на публікацію якого він особисто дав свою письмову згоду. Цього разу хитрий головний редактор газети навіть не спробував зняти небезпечний матеріал із друку. Вершиніна прийшла до нього в кабінет не з порожніми руками, а з готовим, юридично вивіреним висновком про те, що абсолютно кожен факт у статті залізобетонно підкріплений документами з органів. Журналістка поставила своєму босу всього одне просте, але вбивче запитання, дивлячись прямо йому в очі…
— Ви хочете увійти в історію незалежної преси як той самий сміливий редактор, який не побоявся надрукувати правду, чи як той боягуз, який знову злякався бандитів? Редактор напружено думав рівно один день, зважуючи всі ризики, і в підсумку дав команду пускати номер у тираж. Це був переломний, історичний момент у всій цій тривалій боротьбі. І тут варто зробити невеликий, але вкрай важливий філософський відступ для розуміння суті вчинку головного героя. Адже Нестеров ні в кого не стріляв з автомата, нікого не підривав, не підпалював чужі будинки і не кидався порожніми погрозами на адресу мафії.
Замість цього старий диверсант зробив дещо набагато складніше, розумніше і в кінцевому підсумку абсолютно руйнівне для імперії Журби. Ветеран не просто помстився кривдникам — він віртуозно створив працюючу систему противаг. Він по крихтах зібрав потрібних і сміливих людей, здобув забійну секретну інформацію, систематизував докази і направив усю цю могутню зброю в ті державні структури, які теоретично були створені саме для цієї брудної роботи. У реальному житті ці неповороткі структури часто паралізовані корупцією та страхом, і вони категорично не хочуть працювати, поки не з’явиться такий ось упертий чоловік-мотор, здатний зрушити гору з мертвої точки. Світова історія знає чимало подібних прикладів, коли корумповані імперії, що здавалися незламними, валилися зовсім не від зовнішнього удару ворога, а гнили і розвалювалися зсередини.
Це завжди відбувалося в той момент, коли знаходилася хоча б одна людина, достатньо принципова і смілива, щоб із силою смикнути за правильну ниточку в потрібний час і в потрібному місці. Реакція кримінального світу на цю зухвалу атаку була блискавичною. Дорогий адвокат Журби відразу ж спробував екстрено заблокувати вихід скандальної публікації через продажних суддів. Однак юрист банально не встиг — тираж уже лежав на прилавках усіх кіосків міста. Тоді він спробував грубо натиснути на впертого редактора через впливових рекламодавців холдингу.
Але ця витівка теж із тріском провалилася, бо текст статті вже розлетівся по всьому інтернету, і прибирати його з мережі було катастрофічно пізно і безглуздо. Адвокат зробив жалюгідну спробу публічно дискредитувати саму Вершиніну, розпускаючи про неї брудні чутки, але розумна дівчина підготувалася до цього бруду заздалегідь. Усі цифрові вихідники інтерв’ю та копії секретних документів були завбачливо заховані в кількох надійних незалежних хмарних сховищах. А вже наступного ранку скандальну регіональну статтю масово передрукували найбільші національні видання країни. Ця кримінальна справа набула колосального, всеукраїнського публічного розголосу, який вже неможливо було замовчати.
Саме цієї неконтрольованої інформаційної хвилі понад усе на світі панічно боявся тіньовий ділець Журба. Тієї ж самої напруженої суботи до скромного будинку Нестерова очікувано завітали дуже серйозні непрохані гості. Цього разу серед них не було побитого Тараса Антонова — приїхали троє абсолютно незнайомих, похмурих і явно небезпечних чоловіків у строгих костюмах. Вони навіть не намагалися зайти у двір, а просто мовчки і загрозливо вишикувалися біля похилених дерев’яних воріт. Нестеров спокійно вийшов до них на свій улюблений ґанок, тримаючи в руках усе те ж саме потерте горнятко з гарячим чаєм, що й першого дня їхнього знайомства…
