Вони були поруч, під м’яким пледом, але здавалися чужими. Марними. Зрадливими.
Того осіннього дня сонце світило особливо яскраво. Мабуть, саме тому стіни дому здалися їй нестерпними. Віра покликала начальника охорони Романа й наказала відвезти її до найдорожчого ресторану в центрі міста. Їй захотілося побачити людей, шум, світло, накриті столи. Захотілося довести хоча б самій собі, що вона ще не зникла.
Офіціанти заметушилися, щойно вона з’явилася на терасі. Стільці відсували, сусідні столики переставляли, доріжку звільняли так квапливо, ніби везли не жінку, а крихкий музейний експонат. Відвідувачі крадькома озиралися. Дехто швидко відводив очі. Дехто не встигав приховати жалість.
Віра відчувала ці погляди шкірою.
— М’ясо, — сказала вона офіціантові, не відкриваючи меню. — Найкраще. І вино. Теж найкраще.
Її посадили в тіні старого дерева. На стіл поставили ідеально приготований обід, прозорий келих, прибори, серветки, усе бездоганне й дороге. Але смак їжі здавався їй порожнім. Вона розрізала м’ясо, робила вигляд, що їсть, і думала лише про одне: віддала б усі рахунки, усі будівлі, усі контракти за один крок.
Один.
Просто встати, пройти до машини й сісти без чужих рук.
Саме тоді за живоплотом, що відділяв терасу від вулиці, щось ворухнулося.
Хлопчик вийшов на газон так упевнено, ніби йшов не в чуже місце, а туди, де на нього давно чекали. Років дванадцять, худий, із гострими плечима, у старій футболці, надто великій для його тіла. Джинси порвані на колінах, кеди перетягнуті сірою стрічкою, щоб не розвалилися остаточно. Обличчя в пилюці, волосся скуйовджене, руки темні від вуличного бруду.
Але він не сутулився.
Він не озирався винувато, не м’явся, не просив поглядом дозволу існувати. Він ішов просто до Віри.
Роман, що стояв позаду її крісла, миттю напружився.
— Гей, хлопчисько! — гаркнув він. — Назад. Сюди не можна.
Хлопчик навіть не повернув голови. Він ніби не чув охоронця або вважав його частиною меблів. Підійшовши до столика, він зупинився навпроти Віри й подивився на тарілку.
Віра вже приготувалася до звичного ниття: «Дайте трохи грошей», «Не їв із ранку», «Допоможіть». Вона знала такі голоси, такі жести, такі простягнуті долоні. У голові в неї вже народилася фраза, холодна й ріжуча, здатна поставити жебрака на місце.
Але хлопчик мовчав.
Він дивився не на її прикраси, не на сумку, не на келих із дорогим вином. Спершу — на її ноги, спокійно покладені на підставку крісла. Потім — на обличчя. Потім — знову на тарілку, де залишалася половина обіду.
— Ти цього не доїси, — сказав він нарешті.
Не попросив. Не запитав. Просто вимовив як факт.
Віра повільно підняла брову.
— Що?
— Їжу, — хлопчик кивнув на тарілку. — Ти вже сита. А мої собаки — ні.
Усередині Віри спалахнуло роздратування. Воно було звичним, майже затишним: злість повертала їй відчуття влади.
— Послухай мене уважно, — промовила вона тихо. — Я не годую вуличних нахаб. І якщо ти зараз же не підеш, мій охоронець допоможе тобі зрозуміти, де закінчується терпіння.
Хлопчик ледь помітно всміхнувся. Усмішка була не дитячою — втомленою, гіркою, надто дорослою для такого обличчя.
— Я не прошу милостиню, — сказав він. — Я пропоную обмін.
Віра коротко розсміялася.
— Обмін? Ти? Зі мною?
— Ти ділова жінка. Отже, розумієш, що таке вигода.
— І що ж ти можеш мені дати?
