«На нашому срібному весіллі я вдягну цю сукню. З розрізами. З клятою блискавкою».
Андрій засміявся.
«Домовилися».
Ранок після
Сніданок був незручний. Ресторан готелю «Світлі ночі» гудів, як вулик. Усі, абсолютно всі вже знали про нічну пригоду. Костик подбав. Коли Марина й Андрій увійшли до зали, розмови стихли. Усі голови повернулися до них.
Марина відчула, як рум’янець заливає щоки. Андрій стиснув її руку.
«Доброго ранку», — сказав він незворушно. — «Чудово виспалися».
Секунда тиші, і зала вибухнула реготом.
Тітка Люба махала їм рукою, запрошуючи до свого столу. Дядько Михайло, батько Марини, стояв біля шведського столу з виглядом людини, яка не знає, сміятися їй чи плакати. Мама промакувала очі серветкою.
«Діти!» — Галина Сергіївна підбігла до них першою. — «Як ви? Як Марина?»
«Жива», — усміхнулася Марина, — «завдяки бабусі».
«Таїсія Львівна — національне надбання», — серйозно кивнула свекруха. — «Я завжди це казала».
Бабуся сиділа в кутку, попиваючи чай із молоком. На її обличчі була усмішка людини, яка зробила щось по-справжньому корисне.
Борис Петрович стояв біля вікна, уникаючи дивитися на невістку. Підполковник у відставці, ветеран бойових дій, і не міг глянути в очі 26-річній дівчині.
Марина підійшла до нього.
«Борисе Петровичу…»
Він здригнувся.
«Марино, я мушу вибачитися. Я поводився як…»
«Як батько», — закінчила вона. — «Як батько, який хвилюється за сина».
Він подивився на неї. Очі, такі самі, як у Андрія, блиснули.
«Я вибив двері», — сказав він глухо. — «Посеред ночі, на весіллі власного сина».
«І це найкраща історія, яку я коли-небудь чула».
Борис Петрович кліпнув. Потім уперше за весь ранок усміхнувся.
«Ти хороша дівчина», — сказав він. — «Андрієві пощастило».
«Мені теж із родиною»….
