Міла подивилася на мене червоними очима й почала збивчиво, зупиняючись, ковтаючи сльози.
У п’ятницю після уроків вона залишилася черговою. Треба було витерти дошку, полити квіти на підвіконні, зібрати папірці з кошика. Валентина Романівна сиділа за вчительським столом і перевіряла зошити. Потім поклала сумочку поруч із журналом і вийшла в коридор: до неї підійшла заступниця директора, і вони піднялися поговорити. У класі, за словами Міли, крім неї, нікого не лишилося.
Вона робила те, що мала. Спершу стерла з дошки приклади, потім налила воду в маленьку лійку, пройшлася вздовж підвіконня, зібрала сміття і, закінчивши чергування, пішла додому, так і не дочекавшись учительки. Уже пізніше Валентина Романівна заявила, що, повернувшись до кабінету, полізла в сумку по телефон, відкрила гаманець і виявила пропажу. Велика сума — заощадження, які вона, як потім з’ясувалося, відкладала синові на подарунок.
У понеділок після останнього уроку Валентина Романівна звеліла всім залишитися. Діти втомилися, шуміли, збирали рюкзаки, але вона так різко ляснула долонею по столу, що в класі запала тиша.
— Серед нас є злодійка, — сказала вона. — Я знаю, хто це зробив. Даю останній шанс повернути гроші добровільно. Інакше буде поліція.
Міла розповідала, що спершу ніхто не зрозумів, до кого звернені ці слова. Діти перезиралися, хтось ніяково хмикнув. А потім учителька повернулася просто до неї.
— Міла Савчук, вийди до дошки.
У доньки затремтіли ноги. Вона підвелася, вийшла вперед, притиснула руки до спідниці.
— Виверни кишені.
— Я нічого не брала, — спробувала сказати Міла.
— Кишені. Зараз.
Вона послухалася. У кишенях спідниці було порожньо. Потім Валентина Романівна звеліла показати кишені кофти. Там теж нічого не виявилося. Учителька зажадала рюкзак, витрусила з нього все на першу парту, гортала зошити, відкривала пенал, заглядала в маленькі бічні відділення. Міла стояла поруч, червона від сорому, і чула, як за спиною хтось прошепотів: «Оце так».
Потім пролунало:
— Зніми кофту.
— Навіщо? — голос у Міли зірвався.
— Бо я так сказала.
Вона зняла кофту й залишилася в білій шкільній сорочці. Валентина Романівна перевірила тканину, вивернула кишені, ніби в них могли сховатися не тільки гроші, а й уся правда. Нічого не знайшла.
— Шкарпетки покажи.
Міла завмерла.
— Що?
— Шкарпетки.
Перед класом, під двадцятьма вісьмома чужими поглядами, моя донька підняла край спідниці й показала білі гольфи. Потім опустила руки й, мабуть, уперше в житті не знала, куди подіти очі.
— Я навіть до вашого столу не підходила, — прошепотіла вона. — Я тільки дошку витерла і квіти полила.
Валентина Романівна підійшла майже впритул. Міла казала, що обличчя в неї було багряне, а дихання важке, як у людини, яка сама себе розігнала до шаленства й уже не може зупинитися.
— Слухай уважно, дівчинко. Твоя мама працює в магазині. Батько в тебе якийсь комп’ютерник. Живете ви на околиці, у винайманій квартирі. А тут навчаються діти з родин, де заведено відповідати за свої вчинки. Діти підприємців, лікарів, юристів, службовців місцевих установ. Ти думала, ніхто не зрозуміє, чому твоя рука потягнулася до чужих грошей?
Клас мовчав. Ніхто не сказав: «Вона не така». Ніхто не попросив зупинитися. Діти просто дивилися, як Міла меншає на очах.
— До завтра, — вела далі вчителька, — приносиш усю суму й вибачаєшся переді мною і перед класом. Або я йду в поліцію. Тоді пляма залишиться на все життя. Обирай…
