У довгих і гулких коридорах старого казенного дитячого будинку його змалечку всі звично називали Кульгавим. Іноді маленькому й нетовариському Санькові з нестерпною гіркотою здавалося, що це образливе прізвисько назавжди замінило його справжнє прізвище. «Гей, Кульгавий, відійди вбік і не заважай нам!» — грубо кричали старші хлопці, із запалом граючи у футбол на запиленому задньому подвір’ї.
Важкий і потертий шкіряний м’яч раз у раз із глухим стуком відлітав далеко вбік до металевої огорожі, зарослої густою кропивою. «Подай м’яча, давай воруши ногами швидше!» — єхидно просив довготелесий Колька Зав’ялов, чудово знаючи, що Санько фізично не встоїть на нерівній землі. «Ех ти, Кульгавий, зовсім ніякої з тебе користі в цьому житті немає!» — щоразу злорадно й дуже образливо додавав цей задиркуватий хуліган.
Хлопчик лише похмуро мовчав, низько опустивши свою русяву голову з вічно неслухняними, стирчачими в різні боки чубчиками. Він до побіління кісточок стискав у кишенях стареньких вицвілих шортів свої худенькі, постійно напружені від внутрішнього болю кулаки. Пекуча й гірка образа важким клубком стояла в горлі, але він найсуворіше не дозволяв собі зронити бодай звук перед цими жорстокими хлопчаками.
Він уже дуже давно розучився гірко плакати через такі нескінченні, щоденні й неймовірно болючі словесні уколи. Хлопчик просто мовчки відвертався від галасливої, веселої юрби однолітків і, важко перевалюючись на кожному кроці, повільно йшов углиб старого занедбаного парку. Кульгавим його прозвали жорстокі діти саме тому, що від самого народження одна його нога була помітно коротша за іншу.
Саме з цієї непоправної трагічної причини він колись і опинився в холодних стінах цієї непривітної державної установи. Випадково дізнавшись від лікарів, що небажана дитина народилася з явною й невиліковною інвалідністю, його рідна мати одинадцять років тому холоднокровно написала відмову. Цю страшну й бездушну офіційну заяву маленькому Санькові довелося побачити на власні очі, коли вихователька доручила йому віднести стос особових справ до медпункту.
Сива й вічно заклопотана медсестра поспіхом дала йому до рук пухкі картонні теки, а сама квапливо побігла до телефону, що раптом задзвонив у коридорі. Вона у своїй щоденній метушні навіть не могла й подумати, що цей тихий хлопчик наважиться зазирнути в суворі казенні документи. Побачивши на одній з обкладинок власне прізвище, Санько тремтячими руками відкрив теку й по складах прочитав ту саму жорстоку відмову.
Абсолютно всі діти в переповнених сиротинцях щодня із завмиранням серця чекають на своїх загублених батьків. А цей рано подорослішалий хлопчик із сумними сірими очима саме того дня чекати назавжди й остаточно перестав. І гірко плакати в подушку ночами, жаліючи самого себе, хлопчик теж назавжди й безповоротно перестав….
