— запитала вона, і голос звучав твердо. — Напевно.
Карагис повернулася до столу, дістала з кишені фартуха маленький полотняний мішечок, зав’язаний тасьмою. Поклала перед Аяною.
— Візьми це, — сказала вона. — Це особлива трава. Заговорена захисними молитвами.
Аяна взяла мішечок. Тканина була грубою, пахла землею і чимось гірким.
— Що з нею робити? — запитала вона.
— Коли до вас прийдуть гості, завари чай і додай туди дрібку цієї трави, — пояснила Карагис, сідаючи назад. — Усім гостям. Без винятку.
— І що буде?
— Якщо людина чиста, якщо її душа не заплямована злом, якщо вона не навела порчу на твою доньку, вона вип’є чай спокійно. Нічого не відчує. — Карагис постукала пальцем по столу. — Але якщо перед тобою той, хто зробив це, трава покаже правду. Йому стане погано. Дуже погано. Він не зможе проковтнути, почне плюватися, задихатися. Тіло саме буде відторгати напій.
— Чому? — Неміра ступила ближче, слухаючи уважно.
— Тому що зло не може ужитися зі святим. — Карагис подивилася на неї. — Ця трава освячена старими молитвами. Для доброї людини вона просто трава. Для злої — вогонь у горлі.
Аяна стиснула мішечок у руці, відчуваючи, як усередині піднімається холодна рішучість.
— А якщо… якщо я дізнаюся, хто це? — запитала вона тихо. — Що мені робити?
Карагис довго дивилася на неї, потім зітхнула.
— Це твій вибір, — сказала вона просто. — Я не можу вирішувати за тебе. Але пам’ятай: той, хто один раз спробував убити, може спробувати знову. Особливо якщо зрозуміє, що його викрили.
Аяна кивнула, сховала мішечок у сумку. Взяла кулон зі столу — метал був холодним, неприємним на дотик — і сунула туди ж.
— Дякую вам, — сказала вона, встаючи. — За все. За те, що врятували мою доньку.
Карагис підійшла, поклала руку на плече Аяни; долоня була сухою, теплою.
— Бережи її, — сказала вона тихо. — І будь обережна. Зло не любить, коли його викривають.
Кулон лежав на кухонному столі, поблискуючи в денному світлі, яке падало з вікна косими смугами. Аяна стояла біля плити, помішуючи кашу, і поглядала на нього: срібний, з тонким орнаментом, він здавався нешкідливим, просто красивою прикрасою. Айсулу сиділа в манежі на підлозі, гризла гумову іграшку, яка пищала при кожному укусі. Дівчинці було майже чотири місяці, щічки рожеві, очі блискучі, ручки пухкі.
— Здорова дитина. Перевіримо? — тихо запитала Аяна саму себе.
Вона вимкнула плиту, підійшла до столу, взяла кулон. Метал був холодним, важким. Присіла поруч із манежем, подивилася на доньку.
— Пробач, сонечко, — прошепотіла вона. — Це ненадовго.
Одягла ланцюжок на шию Айсулу. Кулон ліг на груди, поблискуючи. Дівчинка не звернула уваги, продовжила гризти іграшку. Аяна встала, відійшла до вікна, схрестила руки на грудях. Дивилася на годинник на стіні: стрілки рухалися повільно, відраховуючи хвилини. П’ять хвилин. Сім. Десять.
Айсулу виплюнула іграшку. Подивилася на маму розгублено.
— Мама тут, — Аяна ступила вперед, але зупинилася, стиснувши кулаки.
Через хвилину дівчинка почала хникати — тихо, жалібно. Потім заплакала. Аяна зірвала кулон із шиї доньки, жбурнула його на стіл. Схопила Айсулу на руки, притиснула до грудей.
— Все, все добре, — шепотіла вона, гойдаючи дівчинку. — Більше не буде.
Айсулу плакала ще хвилин п’ять, потім заспокоїлася. Уткнулася носом у мамину шию, задихала рівно. Через півгодини вже усміхалася, тягнулася до іграшок, гукала. Аяна зрозуміла, що кулон уже не такий підсилювач, як раніше.
Першою прийшла Лена, подруга Аяни з кафе. Товста, весела, з гучним сміхом. Вона принесла пиріг з яблуками, який пах корицею і ваніллю.
— Ой, як вона виросла! — вигукнула Лена, дивлячись на Айсулу. — Зовсім велика стала.
Аяна заварила чай, додала дрібку трави з мішечка. Розлила по чашках; порцеляна звякнула об блюдце. Лена пила, розповідала новини, сміялася. Допила до дна, попросила ще. Нічого. Жодної реакції.
Наступного дня прийшли Неміра з Сарамом. Принесли мед у банці, який пах літом і пасікою. Аяна знову заварила чай із травою. Неміра пила маленькими ковтками, Сарам — залпом, обпікаючись. Допили спокійно, подякували.
— Хороший чай, — сказала Неміра, витираючи губи серветкою. — Що за заварка?
— Спеціальна, — усміхнулася Аяна. — Такої більше ніде не спробуєш.
Ще кілька людей приходили протягом тижня. Сусідка праворуч, дільнична медсестра, знайома з магазину. Усі пили чай. Усі були в порядку.
Айсулу росла, міцніла. До кінця п’ятого місяця вона вже переверталася зі спини на живіт, хапалася за іграшки, сміялася, коли її лоскотали. Кулон лежав у шафі, у далекому кутку, загорнутий у ганчірку. Аяна не викинула його, залишила як доказ.
Нурлан вечорами сидів на дивані, гортав телефон, але іноді піднімав погляд на доньку, потім на дружину.
— Може, це правда збіг? — запитав він одного разу, відкладаючи телефон. — З кулоном, з усім цим… А лікарі?
Аяна повернулася до нього.
— Вони щось знайшли? Пояснили, чому наша донька вмирала, коли всі аналізи були в нормі?
Він мовчав.
— Ось саме. — Аяна повернулася до пелюшок.
— І що тепер? — запитав Нурлан тихо. — Ти хочеш перевірити моїх батьків цією… травою?
— Так, — відповіла вона, не обертаючись. — Хочу.
— А якщо… — він замовк, потім продовжив: — Аяно…
Вона зупинилася, стиснувши пелюшку в руках. Тканина була м’якою, теплою.
— Тоді я буду знати правду, — сказала вона повільно. — І вирішу, що робити далі.
Нурлан встав, підійшов до вікна. Стояв, засунувши руки в кишені, дивився на темний двір, де вітер ганяв опале листя.
— Вони мої батьки, — сказав він тихо, і голос звучав надломлено. — Мама мене народила, виростила. Як я можу підозрювати її в тому, що вона хотіла вбити мою доньку?
Аяна підійшла, встала поруч. Поклала руку йому на плече.
— Я теж не хочу в це вірити, — сказала вона м’яко. — Але якщо це не вони, трава покаже. Вони вип’ють чай, і нічого не буде. Все залишиться як раніше.
— А якщо це вони? — Він подивився на неї.
Аяна не відповіла. Просто дивилася в темряву за вікном, де місяць ховався за хмарами.
Дзвінок пролунав у суботу вранці. Аяна мила посуд, коли телефон завібрував на столі. Вона витерла руки об рушник, взяла трубку.
— Алло?
Коментування закрито.