На екрані вона підводилася з крісла, йшла кімнатою, відчиняла шафи, брала мої речі, і з кожною секундою його подих ставав важчим. Він схопився, закричав, вимагав вимкнути, казав, що це монтаж, що я збожеволіла, що це підло.
Але я вперше не стала виправдовуватися і не стала сперечатися. Я просто увімкнула наступний запис, де вона розмовляла телефоном. Її голос, спокійний і впевнений, пролунав кімнатою, руйнуючи останні сумніви.
У цей момент вона сама підвелася з крісла, вже не ховаючись. В її очах не було сорому чи каяття — тільки лють через викриття і образа за те, що її гра закінчилася не за її правилами.
Вона казала, що робила це заради нього, що я негідна, що квартира має залишитися в сім’ї. Кожне її слово тільки підтверджувало те, що я вже знала: вона ніколи не бачила в мені людину, лише зручний об’єкт для маніпуляцій.
Чоловік стояв між нами, розгублений, зломлений. У ту мить я раптом зрозуміла, що люблю його вже не так, як раніше.
Довіра — це крихка річ, і вона розбилася не в одну секунду, а повільно, день за днем, поки він обирав не чути мене. Я сказала йому, що не збираюся більше жити в страху і сумнівах, що ця квартира — мій дім, і що я обираю правду, хоч би якою болісною вона була…
Коментування закрито.