Тієї миті мені перехопило подих. Я зрозуміла: вона знала квартиру, знала, де що лежить, знала, коли я йду і скільки в неї є часу. Я бачила, як вона дістає мої речі, перебирає документи, натрапляє на листи, читає їх, криво посміхаючись, ніби насолоджуючись чужими таємницями. А потім акуратно повертає все на місце, залишаючи ледь помітний слід безладу, який потім використовувала як привід звинувати мене в неуважності чи брехні.
Але найстрашнішим було не це, а те, як спритно вона керувала ситуацією, не вступаючи зі мною у прямий конфлікт. На одному із записів вона сиділа в кріслі, коли чоловік зайшов до кімнати. Її тіло миттєво обм’якло, погляд став скляним, губи злегка розтулилися. Я з жахом зрозуміла, що вона відточувала цю роль роками — роль безпорадної матері, яку не можна підозрювати, не можна засуджувати, не можна не жаліти. Я побачила, як він нахиляється до неї, говорить з нею тихо й ласкаво, а вона у відповідь ледь помітно кліпає, і цього було достатньо, щоб він повірив у її страждання.
Потім був запис, від якого в мене стиснулося серце і водночас спалахнула лють: вона розмовляла телефоном. Голос був спокійним, впевненим, без найменшого натяку на слабкість, і кожне слово било точно в ціль. Вона говорила про те, що я нестабільна, що мені не можна довіряти, що я занадто багато вимагаю, що квартира має залишитися «в сім’ї». Я раптом згадала всі розмови з чоловіком за останні тижні, його дивні фрази, його сумніви, його холодність — усе це було не його думками, а її словами, вкладеними в його голову, поки я була на роботі чи в магазині. Я дивилася, як вона посміхається під час розмови, і ця посмішка була не радісною, а переможною. Вона насолоджувалася тим, що її план працює, що вона знову керує нашим життям, не підвищуючи голосу і не виходячи з ролі жертви…
Чим більше записів я переглядала, тим ясніше розуміла масштаб того, що відбувається. Вона навмисно кидала предмети, щоб створити враження моєї недбалості. Спеціально пересувала речі, щоб я сумнівалася у своїй пам’яті. Іноді залишала увімкнене світло або прочинені двері, щоб викликати в мені тривогу і втому, бо втомлена людина легше піддається навіюванню. Я бачила, як вона годинами сидить нерухомо, а потім, почувши кроки за дверима, миттєво повертається до попереднього стану. У цей момент у мені щось остаточно зламалося. Я більше не сумнівалася в собі. Але разом із цим прийшло нове, ще важче почуття — усвідомлення, що людина, з якою я живу, мій чоловік, став частиною цієї гри, хай навіть не усвідомлюючи цього до кінця…
Коментування закрито.