Я слухала, як чоловік із жалем говорить про те, що вона «вже не та», і щоразу ловила її погляд, який надто усвідомлено затримувався на мені. Вона майже не говорила, іноді видавала нерозбірливі звуки.
Усі навколо запевняли, що це наслідки інсульту, але мене не полишало відчуття, що вона чує і розуміє більше, ніж показує. Ночами я прокидалася від найменшого шурхоту, виходила на кухню і перевіряла двері, хоча розумом усвідомлювала, що вона нібито не може підвестися з крісла…
За кілька днів почали відбуватися дивні дрібниці, які неможливо було довести, але неможливо було й ігнорувати. Я залишала ключі на столі — вони опинялися в сумці. Я зачиняла шафу — вранці вона була прочинена. Моя улюблена чашка одного разу розбилася, хоча ніхто не зізнавався, що брав її. Чоловік дедалі частіше дивився на мене з роздратуванням, казав, що я знервована, що мені здається, що я маю бути терпимішою, адже його мати тяжко хвора. Кожна така розмова залишала відчуття, ніби мене повільно відсувають на другий план у власному домі.
Я намагалася переконати себе, що це стрес, що я перебільшую. Але одна думка не давала спокою: чому, коли я заходжу в кімнату, її обличчя миттєво стає неживим, а коли я виходжу, мені здається, що за спиною щось змінюється? Найстрашнішим було не це, а те, як тонко вона впливала на мого чоловіка, не вимовляючи при мені жодного слова. Він раптом почал повторювати її старі фрази, звинувачувати мене в холодності, в егоїзмі, в тому, що я думаю тільки про себе. Щоразу я ловила себе на відчутті, ніби хтось акуратно, крок за кроком, переписує реальність.
Одного разу я повернулася додому раніше, ніж зазвичай, і почула, як він розмовляє телефоном в іншій кімнаті. Голос був напруженим, він ніби виправдовувався перед кимось старшим і більш значущим. Коли я увійшла, розмова обірвалася, а він сказав, що це робота…
Коментування закрито.