«Дуже і дуже особливий привід», — абсолютно твердо й без тіні сумніву відповіла я. «Це буде грандіозне свято на честь початку мого зовсім нового й вільного життя». Увечері мій Костя повернувся додому значно раніше свого звичного часу.
Він постійно м’явся в передпокої, невдоволено морщився від болю й притримував свій живіт широкою долонею. Чоловік жалібно простогнав, що в нього раптово й дуже сильно скрутило кишківник. «Мабуть, я з’їв десь у їдальні щось не те», — поскаржився він, важко сідаючи на м’який диван.
Я дуже співчутливо кивнула головою й дбайливо припустила, що зараз містом ходить якийсь новий кишковий вірус. Я лагідно порадила йому випити гарячого чорного чаю й лягти в ліжко відпочити. «У четвер тобі взагалі краще поберегти сили й нікуди не виходити», — дбайливо додала я.
Він справді дуже бережно провів увесь четвер і половину п’ятниці вдома на лікарняному. Костя короткими перебіжками курсував від крісла до туалету й назад. Він повертався звідти неймовірно злий, блідий і зовсім безпорадний.
Він був дуже схожий на вередливого й розбещеного хлопчиська, в якого несподівано відібрали найулюбленішу іграшку. Я ж, як і належить ідеальній і зразковій дружині, всіляко підтримувала свого хворого чоловіка. Я носила йому в ліжко легкий курячий бульйон, домашні сухарики й дбайливо вкривала теплим вовняним пледом.
Я навіть співчутливо пропонувала викликати платного лікаря додому, якщо йому стане зовсім нестерпно зле. Про свої власні приховані й підступні мотиви я, зрозуміло, вголос зовсім не розмірковувала. Я прекрасно й дуже чітко знала, що саме я роблю з його їжею.
І я так само добре знала, чого категорично не повинна допускати в цій ситуації. Я твердо вирішила обійтися без жодних зайвих медичних подробиць і небезпечних дозувань препаратів. Уся ця моя геніальна задумка була зовсім не про лікарню і не про реальну шкоду його здоров’ю.
Вона була придумана виключно заради однієї дуже ефектної публічної сцени відплати. Між цими лицемірними турботами про хворого чоловіка я зробила ще одну дуже важливу справу. Я остаточно зібрала й відсканувала всі старі фотографії для красивого святкового слайд-шоу.
Там було наше веселе студентське весілля й переляканий маленький Міша у своєму першому класі. Там були наші галасливі шашлики із сусідами й мокрі походи на футбольні матчі під проливним дощем. На фото миготів наш старий продавлений диван і мої улюблені блакитні порцелянові чашки.
Нехай у всіх зібраних у залі людей перед очима буде та ідилічна картина, в якій ми нібито жили. І нехай оглушливий тріск руйнування цієї красивої ілюзії буде виразно чутний абсолютно кожному гостеві. У п’ятницю ближче до вечора пом’ятий Костя прийшов до мене на кухню й дуже винувато всміхнувся.
«Льолю, ти мене обов’язково пробач, якщо завтра я буду зовсім як ватяний», — жалібно попросив він. «Мої ноги мене зовсім не тримають і просто зраджують після цієї хвороби». «Нічого страшного в цьому немає», — абсолютно спокійно відповіла я, дивлячись просто йому в очі.
«Найголовніше для тебе — це знайти в собі сили прийти на наше свято вчасно». Я докладно пояснила йому, як легко знайти потрібну будівлю за великою вивіскою «Будинок культури». «Ти там точно нічого не переплутаєш, тебе обов’язково зустрінуть просто біля самого входу», — запевнила я чоловіка.
Потім я повільно повернулася до нього й нагадала про необхідність прийняти його важливі ліки. «Костю, візьми, будь ласка, свої ранкові таблетки від тиску», — дуже дбайливо й м’яко попросила я. Він звично й цілком слухняно кивнув, як робив це рівно тисячу разів до цієї розмови.
Я дивилася на цю жалюгідну людину й із жахом розуміла одну дуже страшну річ. Найжахливішим і найогиднішим було зовсім не те, що він витворяв потай на стороні з іншою жінкою. Набагато страшнішим було те, як разюче легко й органічно він вживався назад у свою домашню роль.
Він щовечора вдягав на себе образ дбайливого й вірного чоловіка. Він робив це так само легко й непомітно, як влізав у свої старі й розтоптані домашні капці. Уночі напередодні ювілею я спала на диво дуже міцно й без сновидінь.
Я була неймовірно втомлена й зовсім німа від перенапруження. Я почувалася так, ніби щойно повернулася після дуже довгої й виснажливої гірської дороги. Уранці в суботу рідний дім зустрів мене звичним і затишним скрипом старих дерев’яних дощок підлоги.
На кухні стояв густий і терпкий аромат свіжозавареного індійського чаю. Я дбайливо поставила перед Костею його улюблену велику чашку. На блюдце поруч я поклала тонку скибочку свіжого жовтого лимона.
Поряд я ніби мимохідь поставила склянку з розчином рятівного лікувального порошку для шлунка. Чоловік важко увійшов на кухню, він був іще дуже блідий, але вже гладко поголений і зачесаний. Отже, він твердо планував провести цей важливий день як завжди, намагаючись із усіх сил тримати обличчя.
«Як довго ми там пробудемо на цьому твоєму святі?» — невдоволено спитав він, важко сідаючи за стіл. «Години дві або від сили три, наша Рита там усе сама прекрасно розрулить», — заспокоїла я його підозри. Він залпом і з видимим полегшенням випив свій гарячий чай.
Потім він жадібно проковтнув рятівну склянку з підмішаними ліками й нервово скосив очі на настінний годинник. При цьому він просто на ходу застібав шкіряний ремінь на своїх парадних штанях. Я мовчки дивилася, як він, крекчучи, зав’язує шнурки на туфлях і вдягає своє світле святкове поло.
У цей момент я філософськи думала про те, що іноді все величезне людське життя вміщується ось у такі незначні ранкові дрібниці. І про те, як легко й просто людина йде зі свого рідного дому. Вона йде назавжди, навіть жодного разу не озирнувшись на прощання.
До другої години дня у просторій залі Будинку культури вже абсолютно все сяяло й святково світилося. На довгих столах рівно лежали ошатні блакитні скатертини. Під високою стелею красиво переливалися різнокольорові святкові гірлянди.
Численні закуски й салати акуратно стояли під прозорою харчовою плівкою, чекаючи гостей. У найдальшому кутку чекав свого зоряного часу величезний багатоярусний торт у коробці. Мій викривальний плакат із фотографіями був надійно накритий щільною темною тканиною й стояв на найвиднішому місці.
Рита бігала величезною залою, метушачись і роздаючи команди, мов неймовірно працьовита бджола. Наш улюблений син Міша приїхав трохи раніше домовленого часу. Тепер він стояв у дверях і тривожно вишукував мене поглядом у натовпі гостей, що збирався.
Я дуже тепло й щиро всміхнулася йому здалеку. Моє серце шалено калатало в грудях і підступило клубком просто до самого горла. Але я величезним вольовим зусиллям проковтнула це моторошне хвилювання.
Я рішуче взяла до рук телефон і набрала знайомий номер чоловіка. «Костю, ти зможеш заїхати до нас трохи раніше?» — спитала я дуже схвильованим і благальним голосом. «Тут раптом перегоріла лампочка в чоловічому туалеті, а ніхто з нас не дістає до плафона».
«Ти ж у нас майстер на всі руки й абсолютно все вмієш лагодити», — підлестилася я до нього. Він дуже важко й стражденно застогнав у слухавку. При цьому він явно почувався водночас дуже гордим і неймовірно нещасним чоловіком.
«Гаразд уже, Льолю, дай мені рівно п’ятнадцять хвилин, і я буду на місці», — поблажливо пообіцяв він. Я поклала телефон назад на край довгого столу з пластиковими одноразовими стаканчиками. Потім я заплющила очі й дуже глибоко та шумно видихнула.
Я ніжно погладила долонею щільну шорстку тканину. Ту саму тканину, яка поки що надійно приховувала мій ретельно підготовлений плакат-сюрприз. У залі вже стояв веселий і невимушений гул багатьох голосів.
Запрошені гості щиро, голосно й доброзичливо сміялися з чиїхось жартів. Нарешті важкі дубові вхідні двері з характерним протяжним скрипом прочинилися. В утвореному дверному прорізі з’явився дуже блідий і пом’ятий Костя у своєму парадному поло.
Однією рукою він усе ще стражденно тримався за свій хворий живіт. Його очі ніяк не могли звикнути до інтимного напівмороку просторої зали. «Льолю, ну і де тут ця ваша дурнувата перегоріла лампа?» — почав він голосно й дуже невдоволено.
У цю саму мить ми всі ще тихо ховалися за широкими колонами й декоративними ширмами. У величезній залі чулося лише легке шарудіння святкових скатертин. Десь пролунав чийсь стриманий смішок, і яскраво спалахнули ввімкнені гірлянди.
Тут Рита дуже голосно й неймовірно урочисто брязнула металевою ложкою по кришталевому келиху. «Сюрприз!» — оглушливо закричав радісний люд, дружно висипаючи зі своїх схованок. Пролунали гучні ритмічні оплески й вигуки «ура»…
