— Тебе як звати, герою? — голос таксиста звучав незвично м’яко, втративши всю свою колишню рубану різкість.
— Павлик. — Хлопчик шмигнув червоним від морозу носом і міцніше вчепився в краї Анниного кашемірового шарфа, що пахнув тонкими квітковими парфумами.
— Ходімо в тепло, Павле. Лід нікуди не дінеться, а ось ти застудишся.
Ілля простягнув свою величезну в грубих мозолях руку. Хлопчик секунду вагався, дивлячись на лякаючий шрам незнайомця, але холод виявився сильнішим за страх. Маленькі крижані пальці несміливо лягли в широку долоню колишнього рятувальника. Анна йшла слідом, відчуваючи, як усередині розгортається туга пружина незрозумілої ніжності до цієї покинутої дитини. В її просторій, ідеально чистій квартирі роками не звучав дитячий сміх. Там панував стерильний порядок, який тепер здавався їй не досягненням, а вироком.
Коли вони повернулися в сторожку, Михайло Ігнатович не зронив жодного слова зайвих розпитувань. Колишній учитель літератури мав той рідкісний такт, який дозволяє лікувати чужі рани мовчазною присутністю. Він спритно дістав із буфета глибоку фаянсову тарілку з відбитим краєм, щедро наклав димлячої розваристої картоплі і кинув зверху товстий шматок жовтого вершкового масла. Запах гарячої їжі миттєво заповнив крихітне приміщення, витісняючи затхлий дух старих книг і сирих дров.
Павлик їв квапливо, обпікаючись, роняючи крихти на коліна. Ілля влаштувався на низькому табуреті біля самої печі. Жар від розпеченого чавуну бив по його покаліченій нозі, приносячи тимчасове полегшення ниючому болю. Він невідривно дивився на Павлика, що жував.
Три роки. Рівно три роки він прокидався ночами в холодному поту, відчуваючи їдкий запах палаючого пластику і чуючи крик жінки, яку не зміг витягнути з-під перекриттів складу, що обвалилися. Він щомісяця переказував частину свого мізерного заробітку у фонд допомоги сиротам, відправляючи перекази анонімно, без зворотної адреси. Намагався відкупитися від власної совісті. І ось ця совість сиділа зараз перед ним, уплітаючи картоплю за обидві щоки.
— Міцний хлопець, — глухо промовив Ілля, ні до кого конкретно не звертаючись. — Без матері рости — як по битому склу босоніж ходити. А з таким вітчимом, як дядько Коля, і зовсім мінне поле.
— Він не повернеться на це мінне поле. Я забираю Павлика до себе, — Анна підняла на нього очі. В її погляді читалася тверда рішучість, що не терпить заперечень.
На продавленому дивані заворушився Степан. Робітник відкинув байкову ковдру і сів, розтираючи руками заспане пом’яте обличчя.
— Лікар діло каже, — прохрипів Степан, відкашлюючись. — Я у своєму селі таких Коль надивився. За пляшку горілки рідну матір продадуть, не те що пасинка. Забирайте малого, а я… Я, напевно, ввечері на товарняк проберуся. До рідних країв як-небудь доїду. Не можна мені тут. Ці двоє на іномарці, вони ж не заспокояться, якщо дізнаються, що я з ящика виліз.
— Нікуди ви не поїдете, Степане, — відрізала Анна. Вона випрямилася, обсмикуючи поділ вовняного светра. У цю хвилину в ній знову прокинувся той жорсткий, упевнений лікар-кардіолог, який звик боротися за чужі життя до останньої секунди. — Якщо ви зникнете, Борис Міронов залишиться безкарним. Він продовжить ламати долі. Через нього померла його стара матір. Ви трохи не задихнулися під товщею землі. Мене викинули з професії, як використаний бинт. Ми зобов’язані його зупинити.
Михайло Ігнатович зняв окуляри і заходився протирати скло краєм фланелевої сорочки.
— Лев Миколайович Толстой писав: «Вся різноманітність, вся краса, вся краса життя складається зі світла і тіні». Але пан Міронов вирішив залишити після себе лише безпросвітний морок. Анна права. Зло, що залишилося без відповіді, множиться. Але як ви плануєте вивести його на чисту воду? У нас немає ні зв’язків у високих кабінетах, ні міліцейських погонів. Ми — звільнений лікар, кульгавий таксист, робочий-втікач, старий сторож і семирічний сирота. Прямо скажемо, воїнство не найгрізніше.
Ілля важко підвівся з табурета. Тростина стукнула по дощатій підлозі, немов ставлячи крапку в сумнівах старого.
— Міронов не міг випаруватися за клацанням пальців, — таксист накинув на плечі свою куртку. — Людина з такими грошима завжди залишає слід. Перед тим як лягти в труну, він повинен був перевести свої активи, продати нерухомість, підготувати шляхи відходу. У 2004 році готівку вагонами через кордон уже не возять.
— І як нам знайти ці сліди? — Анна підійшла до Іллі, дивлячись на нього знизу вгору.
— У мене в таксопарку диспетчером працює Зінаїда Василівна. Дама колоритна. До перебудови вона працювала в міському бюро технічної інвентаризації, а потім у реєстраційній палаті. Весь місто, хто що купував і продавав, у неї як на долоні. Зв’язки залишилися в потрібних архівах. Я поїду до неї, попрошу пробити прізвище Міронова. Якщо він скидав нерухомість перед смертю, Зіна знайде кінці.
— А я? Що робити мені? — запитала Анна.
— Ви берете Павлика і їдете додому. Ваше завдання — заховати дитину. Я піджену машину прямо до воріт, а потім навідаюся до цього самого дядька Колі. Поясню йому популярно, чому хлопчик погостює у доброї тітки Ані і чому не потрібно бігти із заявою в міліцію.
— Ви будете йому погрожувати?
