— Ілля подався вперед.
— А ось тут найцікавіше. — Диспетчер знизила голос, озираючись на всі боки, немов стіни могли їх підслухати. — Швейцарія. Офіційне формулювання — оплата дорогого лікування та реабілітації за кордоном.
Ілля усміхнувся. Пазл складався ідеально. Оплата лікування. Для людини, яка готувалася «зіграти в ящик». Ідеальне прикриття для виведення капіталу за кордон.
— Романов цей, судячи з документів, є директором фірми-прокладки, — додала Зінаїда, роблячи позначки на полях старої газети. — У нього офіс у бізнес-центрі на Садовій. Але Людмила сказала, що угоди оформлялися в дикому поспіху, з дисконтом чи не в 30% від ринкової вартості. Так скидають активи тільки тоді, коли земля під ногами горить.
— Дякую, Зіно. Ти навіть не уявляєш, як виручила. — Ілля важко підвівся, забираючи свою тростину.
— Ти це, Граніт… — жінка занепокоєно подивилася на нього. — Акуратніше там. Ці будівельні ділки — народ без гальм. Трохи що не так, зітруть на порох і прізвища не запитають.
— Не зітруть. У мене імунітет до вогню і міді, — глухо відповів Ілля, виходячи в холодний коридор.
Тепер у нього була ниточка. Валерій Романов. Людина, яка забезпечила фінансову сторону уявної смерті Міронова. Але перш ніж смикати за цю нитку, Іллі належало владнати ще одну важливу справу. Справу, що не терпить зволікань.
Сівши в машину, він завів двигун і розгорнув карту міста. Вулиця Заводська, будинок 42. Старий гуртожиток коридорного типу на окраїні промислового району. Саме там, судячи зі слів Павлика, мешкав його вітчим. Будівля, що облупилася, зустріла Іллю сирим крижаним вітром, що гуляв у вибитих вікнах під’їзду, і густим духом прокислих щів, змішаним з аміачним запахом котячої сечі.
Піднявшись на другий поверх, колишній рятувальник пішов довгим, тьмяно освітленим коридором. Під підошвами хлюпав брудний лінолеум, місцями протертий до бетонної основи. З-за тонких фанерних дверей доносилися уривки чужих життів: надривний плач немовляти, бурмотіння телевізійного диктора, дзвін посуду. Двері під номером 42 виявилися обшарпаними, оббитими рваним коричневим дерматином, з-під якого стирчали клапті брудної вати.
Ілля не став стукати. Він просто силою штовхнув стулку плечем. Хлипкий замок піддався з жалібним скрипом. У тісній кімнаті панував напівморок. Єдина лампочка під стелею була замотана в газету, щоб світло не різало очі. Біля батареї на продавленому дивані з пружинами, що стирчали, напівлежав огрядний чоловік. Його одутле, сіро-землисте обличчя обросло густою щетиною. На засаленому столі перед ним вишикувалася шеренга порожніх горілчаних пляшок, а в консервній банці димів недопалок.
— Ти хто такий? — вітчим Павлика насилу сфокусував каламутний погляд на тому, хто увійшов. Голос його був сиплим, пропитим. — Я магнітолу вчора сусідові віддав. Брати більше нічого. Провалюй, мужик.
Ілля ступив через поріг, щільно прикривши за собою двері.
— Я не за речами прийшов, Миколо. — Ілля говорив рівно, але в цій оманливій тиші ховалася важкість бетонної плити. Він підійшов до столу і сперся на нього обома руками, нависаючи над п’яним господарем кімнати. Тростина з глухим стуком упала на підлогу. — Я прийшов за документами Павла.
Вітчим п’яно реготнув, оголюючи жовті зуби.
— За Пашкою? А ти йому хто? Родня, чи що, намалювалася? Немає у нього нікого. Дівка моя на складі згоріла, а я тепер цього нахлібника тягнути повинен. Ось здам у дитбудинок, нехай там його держава годує. А папірці його я не віддам. За нього допомога капає. Копійки на пляшку вистачає.
Ілля повільно простягнув руку, схопив Миколу за комір брудної сорочки, і пляшки посипалися на підлогу, розлітаючись скляним кришивом.
— Слухай мене уважно. — Голос Іллі впав до зловісного шепоту. — Хлопчик до тебе не повернеться. Ніколи. Ти зараз дістанеш свідоцтво про його народження і напишеш відмову від опіки. Добровільну. А якщо ти коли-небудь наблизишся до нього ближче, ніж на гарматний постріл, я клянуся, Миколо, я здам тебе поліції за все, що ти накоїв.
Микола обм’як. Хміль миттєво вивітрився з очей, змінившись первісним липким страхом.
— Та пусти ти! — прохрипів вітчим, марно намагаючись розтиснути сталеві пальці на своєму комірі. — Забирай документи. У комоді лежать, у верхній коробці. Писати нічого не буду, руки трусяться. Забирай так, подавися своїм цуценям…
