Двері знову відчинилися, і Родіон швидко витер обличчя, очікуючи побачити медсестру. Але в палату увійшла маленька дівчинка, років шести, не більше. Вона була в простому поношеному одязі, коричневому і пом’ятому. Темне волосся розпатлане, ніби вона бігла. У руках вона тримала золотисту пляшечку. З тих дешевих пластикових, що продають у магазинах за копійки.
— Ти хто? — запитав Родіон, розгубившись. — Як ти сюди потрапила?
Дівчинка не відповіла. Вона пройшла прямо до ліжка, де спав Петя, вилізла на табуретку поруч і подивилася на хлопчика із занадто серйозним для її віку виразом.
— Я його врятую, — сказала вона, відкриваючи золотисту пляшечку.
— Гей, почекай! — Родіон схопився, але дівчинка вже виливала воду на обличчя Петі. — Що ти робиш?!
Він відтягнув дівчинку від ліжка, вихопивши пляшечку з її рук. Вода стікала по білих простирадлах, намочивши подушку. Петя злегка закашлявся, але продовжував спати.
— Йди звідси, — наказав Родіон, натискаючи кнопку виклику медсестер. — Як ти взагалі потрапила в цю палату?
— Петі потрібна ця вода, — наполягала дівчинка, намагаючись забрати пляшечку назад. — Він одужає.
— Ти нічого не розумієш! — Родіон майже кричав. — Йди, поки я не викликав охорону!
До палати вбігли дві медсестри.
— Що сталося? — запитала одна з них.
— Ця дівчинка увірвалася сюди і облила мого сина водою, — пояснив Родіон, все ще тримаючи золотисту пляшечку. — Виведіть її!
— Варю! — почувся жіночий голос із коридору.
До палати поспіхом увійшла жінка років тридцяти п’яти у формі прибиральниці.
— Варю, що ти накоїла?
— Мамо, я просто хотіла допомогти Петі, — відповіла дівчинка зі сльозами на очах.
— Вибачте, — сказала жінка, беручи доньку за руку. — Їй не можна було сюди заходити. Ми йдемо.
— Почекайте, — Родіон зупинив прибиральницю. — Звідки ваша донька знає ім’я мого сина?
Жінка ковтнула слину.
— Я… я працюю тут уже п’ять років. Іноді приводжу Варю, коли немає з ким залишити. Вона, мабуть, побачила ім’я на дверях палати або…
— Ні, — перебив Родіон. — Вона говорила так, ніби знає його. Ніби вони…
— Я його знаю, — сказала Варя, вириваючись від матері і стаючи на навшпиньки. — Ми разом гралися в дитячому садку у тітки Марти. Він мій друг.
Родіон відчув, як земля іде з-під ніг.
— У якому дитячому садку?
