Я стояла в черзі в банку, коли почула за спиною голос свекрухи: «Навіщо цій дурепі гроші? Знімай все з її рахунку, синку, і йдемо звідси!» Чоловік уже простягав касиру мою картку та підроблене доручення. Але раптом касирка підняла очі, посміхнулася і сказала фразу, від якої вони обоє скам’яніли на місці.
А почалося все звичайнісінького ранку, одного із сотень таких самих однакових, як краплі осіннього дощу за вікном. Це був ранок мого нового життя — життя в декреті. Будильник ще не продзвенів, але я вже прокинулася від знайомого сопіння в дитячому ліжечку. Мишкові нещодавно виповнилося три роки, і він спав чуйно, як маленьке звірятко.
Я тихенько вислизнула з-під ковдри, намагаючись не розбудити Ігоря. Чоловік спав, відвернувшись до стіни, і його широка спина здавалася надійним захистом від усього світу. Принаймні, тоді мені ще так здавалося.
Наша трикімнатна квартира в новобудові на околиці Дніпра була нашим маленьким світом, нашою фортецею, яку ми будували разом. Іпотека, ремонт, безсонні ночі з маленьким сином – все це, як мені здавалося, тільки зміцнювало наш союз. На кухні на мене вже чекала кава. Я давно привчила себе ставити таймер на кавоварці звечора. Маленький ритуал, який допомагав відчути себе людиною до того, як дім наповниться шумом і турботами. Я зробила ковток гіркого ароматного напою і подивилася у вікно.
Ранок був сірим, небо низьким, але мені було затишно. Я любила ці тихі хвилини, коли належала тільки собі. Три роки тому я була Мариною Вікторівною Волковою, начальником служби безпеки великої філії «Капіталбанку». У моєму підпорядкуванні було два десятки людей. Я відповідала за мільйонні транзакції і знала всі хитрощі шахраїв. Мій робочий день був розписаний по хвилинах, а телефон розривався від дзвінків. Я любила свою роботу, відчувала себе на своєму місці: сильною, компетентною, шанованою. А потім з’явився Мишко, і я з головою поринула в новий, абсолютно інший світ – світ підгузків, дитячих пюре і нескінченних колискових.
Я не шкодувала. Материнство стало для мене справжнім щастям, але іноді, в такі ось тихі ранкові години, я сумувала за тією, колишньою собою.
Телефон на столі тихо завібрував. Людмила Анатоліївна. Серце неприємно йокнуло. Свекруха дзвонила завжди рано, ніби перевіряючи, чи не проспала я.
— Алло, — я постаралася, щоб голос звучав бадьоро.
— Мариночко, доброго ранку, — голос свекрухи був солодким, як мед, але з ледь вловимою ноткою металу. — Я вас не розбудила? Мишко ще спить?
— Доброго ранку, Людмило Анатоліївно. Ні, я вже встала. Мишко спить.
— Ох, який хороший хлопчик, весь у батька. Ігор твій теж у дитинстві соньком був. А ти як, мамочко, не втомилася ще сидіти вдома? Мабуть, нудно тобі без твоєї важливої роботи?
Я зціпила зуби. Кожен її дзвінок починався приблизно так: турботливі запитання, за якими ховалися шпильки. Вона ніколи не пропускала нагоди нагадати мені, що я тепер «просто сиджу вдома», тоді як її синочок один забезпечує сім’ю.
— Ні, не нудно, — рівно відповіла я. — З дитиною не засумуєш.
— Ну так, ну так, — протягнула вона. — Я просто турбуюся. Ігорю зараз так важко, один тягне іпотеку, вас усіх. Ти б його поберегла, смачніше годувала. Чоловік, коли працює, повинен добре харчуватися. А то прийдеш до вас, а у вас в холодильнику хоч конем грай.
Це була відверта брехня. Я обожнювала готувати, і наш холодильник ніколи не був порожнім. Але сперечатися з нею було марно. Будь-яке моє слово вона перевертала так, ніби я виправдовуюся.
— Я стараюся, Людмило Анатоліївно.
— Старайся, дитинко, старайся. Чоловіка треба цінувати, особливо такого, як мій Ігор. Адже він у мене золото, не те що його батько-зрадник. Все життя на мене одну поклав, я його з останніх сил піднімала.
Ця пісня була мені знайома. Людмила Анатоліївна залишилася одна, коли Ігорю було десять, і відтоді зробила зі свого материнства справжній культ жертовності. Вона виростила сина і тепер вважала, що він, і всі, хто з ним пов’язаний, у неоплатному боргу перед нею.
— Я піду, Мишко, здається, прокидається, — збрехала я, щоб припинити цю розмову.
— Біжи, біжи, звичайно. І це…
Коментування закрито.