— запитала вона. — Додому повертатися, напевно, не хочеться.
Ольга похитала головою. Додому? У ту квартиру, де вони прожили з Сергієм стільки років, де кожна річ нагадувала про нього? Ні, туди вона не могла. Не зараз. Можливо, ніколи.
— У мене є кімната, — раптом сказала Олена Іванівна. — Невелика, але чиста. Переночуєте в мене, а завтра вирішите, що робити далі.
Ольга хотіла відмовитися — вона й так занадто багатьом була зобов’язана цій жінці, — але сил сперечатися не залишилося. Вона просто кивнула і дозволила відвезти себе з відділку, посадити в таксі, довезти до старого п’ятиповерхового будинку на околиці міста.
Квартира Олени Іванівни була маленькою, але затишною. Скрізь квіти: на підвіконнях, на полицях, навіть на холодильнику стояв горщик з геранню. Пахло тими ж травами, що й від самої господині: м’ятою, чебрецем, чимось ще, невловимо знайомим. На стінах висіли старі фотографії в дерев’яних рамках, вишиті серветки лежали на комоді, а в кутку тихо цокав годинник із зозулею.
— Розташовуйся, — Олена Іванівна вказала на диван, застелений картатим пледом. — Я зараз чаю заварю і поїсти зберу. Ти весь день не їла толком.
Ольга сіла на диван і озирнулася. Тут було так не схоже на їхню з Сергієм квартиру — сучасну, з модними меблями і мінімалістичним дизайном, який він так любив. Тут було старомодно, просто, але якось по-справжньому тепло. Як у бабусі в селі, куди Ольга їздила в дитинстві на літні канікули.
Олена Іванівна повернулася з тацею: чай у пузатому заварнику, тарілка з домашніми пиріжками, мед у скляній банці. Сіла навпроти, у старе крісло з витертими підлокітниками, і стала розливати чай по чашках.
— Їж, — сказала вона. — Пиріжки з капустою, сама пекла вчора. І не думай поки ні про що. Завтра будеш думати, а сьогодні відпочивай.
Ольга взяла пиріжок і відкусила. Він був смачний: тісто м’яке, начинка соковита, з легкою кислинкою квашеної капусти. Вона раптом зрозуміла, що справді голодна, і з’їла один пиріжок, потім другий, потім третій. Олена Іванівна дивилася на неї з тихою посмішкою і підливала чай.
— Ось і добре, — примовляла вона. — Ось і правильно. Тіло знає, що йому потрібно.
Коли Ольга нарешті наситилася, вона відкинулася на спинку дивана і подивилася на господиню.
— Олено Іванівно, — сказала вона, — розкажіть мені про себе. Ви сказали, що працювали медсестрою.
Жінка кивнула, і в її очах з’явилося те особливе світло, яке буває у людей, коли вони згадують щось важливе.
— Сорок років у хірургії. Починала ще дівчиськом, одразу після училища. Операційна сестра, знаєш, що це таке? Це коли стоїш поруч з хірургом годинами, подаєш інструменти, стежиш за кожним його рухом. Вчишся читати людей по очах, по руках, по диханню. Там, в операційній, не можна помилятися. Один невірний рух — і людина на столі може померти. — Вона помовчала, дивлячись кудись у минуле. — Я багато чого набачилася за ці роки. І хорошого, і поганого. Бачила, як люди помирають і як народжуються. Бачила, як любов рятує там, де медицина безсила, і як ненависть вбиває вірніше за будь-яку хворобу. Навчилася помічати речі, які інші не бачать. Не тому, що я особлива, просто робота така була.
— А сім’я? — обережно запитала Ольга. — У вас є хтось?
Олена Іванівна похитала головою.
— Був чоловік колись. Хороша людина, лікар, разом працювали. Помер п’ятнадцять років тому — серце. Дітей Бог не дав. Так що живу одна, з квітами своїми та з кішкою. Була кішка, Мурка, теж померла торік. Старенька була, вісімнадцять років прожила. — У її голосі не було жалю до себе, тільки тихий смуток і прийняття.
— А сьогодні автобусом куди їхали? — запитала Ольга.
— До подруги, в село. У неї день народження завтра, сімдесят п’ять років. Хотіла раніше приїхати, допомогти з готуванням. Та ось бачиш, як вийшло.
Ольга відчула укол провини.
— Пробачте. Через мене ви не доїхали, і свідчення ці, і поліція…
— Дурниці, — Олена Іванівна махнула рукою. — Подзвонила я Ніні, пояснила. Вона все зрозуміла. Завтра поїду, встигну ще. А сьогодні? Сьогодні я там, де маю бути. Поруч з тобою.
Вони помовчали. За вікном темніло, і вуличний ліхтар кидав на стіну жовті відблиски. Годинник із зозулею пробив вісім разів.
— Олено Іванівно, — Ольга заговорила тихо, майже пошепки. — Як ви думаєте? Чому він це зробив? Ми ж двадцять років разом прожили. Двадцять років? Невже весь цей час він мене ненавидів? Чи прикидався? Чи… — Вона не змогла закінчити. Сльози знову підступили до очей, і вона закрила обличчя руками.
Олена Іванівна пересіла до неї на диван і обняла за плечі.
— Не думаю, що він тебе ненавидів, доню. Швидше за все, він навіть любив по-своєму, як умів. Але є люди, у яких всередині щось зламано. Щось важливе, що дозволяє відрізняти своє від чужого, любов від власності. Для таких людей близька людина — це не людина, а річ. А річ можна використовувати, можна викинути, коли набридне. Можна навіть знищити, якщо вона заважає отримати щось інше.
Ольга підняла заплакане обличчя.
— Але дача… Це ж просто будинок. Дерев’яний будиночок з ділянкою. Хіба це варте людського життя? Двадцяти п’яти життів?
Коментування закрито.