Капітан мовчав, даючи їй виплакатися. Сміх перейшов у сльози, сльози — у тихі схлипування, а потім вона просто сиділа, втупившись в одну точку, і почувалася повністю спустошеною.
До них підійшла жінка в хустці. Вона несла дві чашки — справжні порцелянові чашки, незрозуміло звідки взяті посеред траси.
— Чай, — сказала вона, простягаючи одну Ользі. — З м’ятою і медом. Пий, доню. Полегшає.
Ольга взяла чашку й обхопила її долонями, гріючи змерзлі пальці. Чай пах так, як пахло в будинку у бабусі в дитинстві — травами, медом, чимось теплим і безпечним.
— Ви врятували мені життя, — сказала вона тихо. — Не знаю, як вам дякувати.
Жінка сіла поруч.
— Мене звати Олена Іванівна. Не циганка я ніяка, якщо ти подумала. Медсестра колишня. Сорок років у хірургії відпрацювала, поки на пенсію не вийшла.
Ольга підняла на неї здивовані очі.
— Але ви говорили… Про видіння, про кров…
Олена Іванівна посміхнулася, і зморшки на її обличчі склалися в добру, трохи сумну посмішку.
— Говорила. І не збрехала. Тільки це не містика ніяка, доню. Це спостережливість. Сорок років у хірургії — навчишся людей читати як книги. Я твого чоловіка помітила ще на автостанції, до посадки. Він біля автобуса крутився, озирався, нервував. А потім присів біля заднього колеса, ніби шнурок зав’язує. Тільки шнурки в нього були в порядку, я перевірила поглядом. І руки потім у чомусь темному, маслянистому. Він їх об штани витер, думав — непомітно.
Вона відсьорбнула чай і продовжила:
— А коли в автобус сіли, я за ним спостерігала. Бачила, як він на тебе дивиться. Як на годинник поглядає. Як нервує, коли автобус пригальмовує. І зупинку вираховував — я по губах прочитала, він цифри бурмотів собі під ніс. Чотири. Четверта зупинка.
— Але ви говорили про видіння…
— А як би ти інакше мені повірила? — Олена Іванівна знизала плечима. — Якби я підійшла і сказала: «Виходь, твій чоловік щось замишляє»? Ти б вирішила, що я божевільна, і залишилася на місці. А так? Люди вірять у містику легше, ніж у факти. Особливо коли мова про близьких. Легше повірити в передбачення долі, ніж у те, що людина, з якою ти прожила двадцять років, хоче тебе вбити.
Ольга мовчала. У словах Олени Іванівни була гірка правда. Вона справді не повірила б. Відмахнулася б, вирішила б, що незнайома жінка лізе не в свою справу. І залишилася б в автобусі. І через пів години…
— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую, що не пройшли повз.
Олена Іванівна накрила її руку своєю.
— Я не могла пройти повз, доню. Занадто багато людей у тому автобусі. Двадцять п’ять людей. І той хлопчик з матір’ю. Ні, не могла.
Вони сиділи мовчки, дивлячись, як поліцейські працюють навколо автобуса. Механік знову заліз під днище, щось фотографував, диктував помічникові. Пасажирів почали розвозити по домівках; під’їхав ще один автобус, звичайний, рейсовий, і люди розсідалися по місцях, все ще не розуміючи до кінця, що сталося і від чого вони врятувалися.
Молода мати з дитиною проходила повз. Хлопчик уже не плакав, він тримав матір за руку і дивився по сторонах великими цікавими очима. Коли він порівнявся з Ольгою, він раптом зупинився і серйозно подивився на неї.
— Тьотю, ви не плачте, — сказав він. — Все вже добре. Поліцейські всіх врятували.
Мати потягнула його за руку, вибачаючись поглядом, але Ольга посміхнулася хлопчикові крізь сльози.
— Дякую, — сказала вона. — Ти маєш рацію. Все вже добре.
Хлопчик кивнув, ніби це було само собою зрозумілим, і пішов далі, міцно тримаючись за материнську руку. Ольга дивилася їм услід і думала про те, що ця дитина могла загинути сьогодні. Вона і її мати, і літній чоловік з палицею, і двоє робітників у куртках, і всі інші. Двадцять п’ять людей, у кожного з яких були сім’ї, друзі, плани на життя. І все це ледь не обірвалося через жадібність однієї людини. Через дерев’яний будиночок з яблунею і шість соток землі.
— Ольго Миколаївно, — капітан знову підійшов до неї. — Нам потрібні ваші офіційні свідчення. Ви можете проїхати з нами до відділку?
Вона кивнула і встала. Ноги все ще тремтіли, але вже тримали.
— Олено Іванівно, — вона повернулася до жінки.
— Ви теж.
— Так, я свідок. Поїду з тобою, доню. Не покину.
Вони сіли в поліцейську машину разом, на заднє сидіння, як двоє друзів, а не як незнайомки, що зустрілися кілька годин тому в рейсовому автобусі. Ольга дивилася у вікно на поля, що пропливали повз, на сіре небо, на рідкісні краплі дощу, що повзли по склу. Світ навколо неї завалився, але вона все ще була жива. І це було головне.
У відділку поліції Ольга провела кілька годин. Її посадили в невеликому кабінеті з казенними стінами і пошарпаними стільцями, принесли ще чаю і бутерброд, який вона так і не змогла з’їсти. Слідча — немолода жінка зі втомленими очима і зібраним у тугий пучок волоссям — ставила запитання спокійно, без натиску, даючи час подумати і зібратися з думками.
Ольга розповіла все. Про покупку дачі, про гроші від маминої квартири, про те, як змінився Сергій після оформлення документів. Про підслухану ранкову розмову, про дивну поведінку чоловіка в день поїздки, про його наполегливість із сумкою і вибором місця в автобусі. Голос її кілька разів зривався, але вона змушувала себе продовжувати. Це було важливо. Це було потрібно, щоб усе закінчилося.
Олена Іванівна дала свідчення в сусідньому кабінеті. Потім їх звели разом, звірили деталі, попросили підписати протоколи. Все було як у тумані: обличчя, голоси, папери з печатками. Ольга підписувала, де говорили, відповідала на запитання, кивала в потрібних місцях. Усередині було порожньо і холодно, ніби хтось вимкнув усі почуття, щоб вона могла функціонувати.
Коли формальності були закінчені, слідча відкинулася на спинку стільця і подивилася на Ольгу довгим, співчутливим поглядом.
— Вам є куди піти сьогодні?
Коментування закрито.