Купивши з чоловіком дачу, ми кожні вихідні їздили туди автобусом. Але того дня, задовго до нашої зупинки, до мене різко нахилилася старенька і прошепотіла: «Виходь зараз же. Якщо залишишся — пропадеш».
Я не стала сперечатися і вискочила з автобуса. А обернувшись, застигла на місці від жаху.
Ольга стояла біля вікна кухні, дивлячись на сіре жовтневе небо, і машинально помішувала чай, що остигав. За стіною чулося, як Сергій збирає сумку, грюкає дверцятами шафи, щось бурмоче собі під ніс. Раніше ці звуки здавалися їй звичними, домашніми, а тепер чомусь викликали дивний неспокій, ніби в їхній маленькій квартирі оселився хтось чужий.
Три місяці тому вони купили дачу. Невеликий дерев’яний будиночок за сорок кілометрів від міста, з ділянкою в шість соток, старими яблунями та похиленим парканом. Нічого особливого, але для Ольги це місце означало значно більше, ніж просто заміська нерухомість. Гроші на покупку вона отримала від продажу материнської квартири — тієї самої «однокімнатки» на околиці, де минуло її дитинство, де пахло пирогами з капустою та бузком із палісадника під вікном.
Мама померла два роки тому, тихо, уві сні, й Ольга довго не могла змусити себе продати квартиру. Щоразу, коли вона приїжджала туди перевірити, чи все гаразд, серце стискалося від туги. Ось тут, біля цього вікна, мама любила сидіти з в’язанням, поглядаючи на перехожих. Ось на цій табуретці Ольга робила уроки, поки мама готувала вечерю. Ось ці вицвілі шпалери в дрібну квіточку вони клеїли разом, сміючись і вимазавшись клеєм. Здавалося, що разом зі старими шпалерами та скрипучим паркетом вона продасть останні спогади про рідну людину.
Але Сергій наполягав. Казав, що гроші не повинні лежати мертвим вантажем, що квартира все одно стоїть порожня, що «комуналка» з’їдає їхній бюджет. Щовечора він заводив цю розмову, й Ольга бачила, як він дратується через її впертість.
— Зрозумій, це ж просто стіни, — казав він, і в голосі звучало погано приховане нетерпіння. — Твоя мама хотіла б, щоб тобі було добре. Щоб у тебе була дача, свіже повітря, город. А не ця розвалюха на околиці.
Зрештою Ольга здалася. Підписала документи, отримала гроші, і квартира перейшла до молодої сім’ї з маленькою дитиною. Вона навіть зраділа, що там знову лунатиме дитячий сміх, що стіни знову побачать щастя. Але все одно плакала потім уночі, уткнувшись у подушку, щоб чоловік не чув.
Дачу вибирали разом. Об’їздили десяток варіантів: дивилися і великі ділянки з хорошими будинками, і зовсім крихітні клаптики землі з сараями замість будівель. Ользі одразу сподобався цей будиночок — маленький, але міцний, з різьбленими лиштвами на вікнах і старою яблунею біля ґанку. Яблуня була така сама, як у дворі в мами, і це все вирішило.
Коли дійшло до оформлення документів, Ольга твердо сказала, що запише дачу на себе. Це були мамині гроші, мамина пам’ять, і нехай хоча б так вона збереже цей зв’язок. Нотаріус, літня жінка в окулярах з товстими скельцями, подивилася на них поверх папки з паперами й уточнила, чи все правильно зрозуміла.
— Так, на мене, — підтвердила Ольга, намагаючись не дивитися на чоловіка.
Сергій тоді промовчав. Тільки жовна заходили на вилицях, і Ольга вперше побачила в його очах щось схоже на злість. Справжню холодну злість, яку він одразу ж сховав за натягнутою посмішкою. Всю дорогу додому він не вимовив ні слова, а коли Ольга спробувала пояснити своє рішення, тільки махнув рукою.
— Роби як знаєш. Це ж твої гроші.
З того дня щось змінилося. Чоловік став дратівливим, чіплявся до дрібниць. То суп пересолений, то сорочка погано випрасувана, то в квартирі безлад. Раніше він ніколи не звертав уваги на такі речі, а тепер чіплявся до кожної дрібниці, ніби шукав привід для сварки. А коли Ольга згадувала дачу, його обличчя кам’яніло. Він замовкав, відвертався, знаходив якусь термінову справу в іншій кімнаті. Одного разу вона запропонувала посадити на ділянці кущі смородини, як у мами, і Сергій раптом розлютився:
— Досить уже про маму! Її немає, зрозумій ти нарешті. Немає і не буде. А ти все чіпляєшся за минуле, ніби це щось змінить.
Ольга тоді замовкла, відчуваючи, як у горлі стає клубок. Вона розуміла, що чоловік говорить жорстокі речі, несправедливі, але не знаходила в собі сил сперечатися. Просто пішла на кухню і довго стояла там, дивлячись у вікно, поки сльози не висохли самі собою.
Одного разу вона випадково почула, як він розмовляє по телефону з кимось із друзів. Був недільний ранок, Ольга встала раніше, ніж зазвичай, і пішла на кухню поставити чайник. Двері до кімнати були прочинені, і голос Сергія долинав виразно, хоча він явно намагався говорити тихо.
— Уявляєш, усе на себе записала. На себе. А я, значить, ніхто. Двадцять років разом прожили, а вона мені не довіряє. Ніби я якийсь пройдисвіт, а не законний чоловік…
Пауза. Мабуть, співрозмовник щось відповідав.
— Та яка різниця, чиї гроші? Ми сім’я чи ні? У нас все має бути спільне. А вона…
Коментування закрито.