Я вийшла на кухню по качку. Вона стояла в духовці від самого ранку: рум’яна, важка, пахуча яблуками й спеціями. Я прочинила дверцята, гаряча пара вдарила в обличчя, і в ту мить почула приглушений шепіт із їдальні. Двері між кухнею та кімнатою були нещільно прикриті.
Голос Марини я впізнала відразу. Можна постаріти, можна ослабнути, можна почати гірше чути дзвінок телефону, але голос власної дитини мати впізнає з тисячі.
— Ти з телефоном усе вирішив? — спитала вона в Романа майже беззвучно, але кожне слово долетіло до мене виразно. — Треба, щоб вона в перший же день залишилася без зв’язку. Скажемо, впустила у воду, забула десь, що завгодно. Чим менше дзвінків, тим простіше буде потім пояснити, що вона плутається, губиться, не орієнтується. Лікар же сказав: відсутність нормального контакту з родиною можна вказати як тривожну ознаку.
Світ на мить похитнувся. Я вхопилася за край кухонного столу. Металева ручка дека обпекла долоню, але біль здався далеким, несправжнім.
Отже, той візит до спеціаліста був не випадковістю. Отже, все це — не дивні збіги, не моя підозріливість, не стареча недовірливість, якою вони так любили мені дорікати. Це був план. Холодний, розважливий, сімейний план позбутися матері.
Я стояла, слухаючи, як в їдальні знову задзвеніли келихи. Потім повільно вдихнула. Повільно видихнула. Дістала качку, переклала її на блюдо. Руки раптом стали міцними й слухняними, ніби належали не мені, а комусь спокійнішому й твердішому.
Решту вечора я пам’ятаю уривками. Олеся хвалила скоринку на качці. Назар розповідав якийсь анекдот про свого партнера. Марина весь час поглядала на мене з перебільшеною ніжністю. Роман спитав, чи поклала я у валізу теплу кофту. Усі вони по черзі обіймали мене на прощання. Їхні губи торкалися моєї щоки швидко, холодно, майже бридливо.
Потім за ними зачинилися двері. Клацнув замок. У квартирі стало так тихо, що я почула, як у стіні гуде труба.
Я довго стояла в передпокої. Потім підійшла до великого дзеркала, яке висіло там ще з тих часів, коли ми з Павлом тільки в’їхали в цю квартиру. У цьому дзеркалі я бачила себе молодою дружиною, потім вагітною жінкою, потім матір’ю двох школярів, потім вдовою. Тепер із глибини скла дивилася літня жінка зі втомленими плечима й очима, в яких ще залишалася остання каламутна вода болю.
Я дивилася на неї й чекала, що заплачу…
