Ліза, не відриваючись від маминого фартуха, кивнула. Ледь помітно.
— Як?
Одне-єдине запитання повисло в повітрі. І Ліза нарешті підняла на нього свої величезні, сповнені сліз очі. В них був увесь її біль. Біль, який вона пронесла крізь пів року тиші та невіри.
— Тому що, — прошепотіла вона так тихо, що всі затамували подих, щоб почути, — воно спочатку з’їло мого тата.
Слова Лізи повисли в повітрі, важкі та ясні, як краплі скла. «Воно спочатку з’їло мого тата».
Батько Артема не зводив із неї очей. Уся його істота, уся його увага зараз була прикута до цієї тендітної дівчинки у зношеній сукні. Мільйони, влада, гнів — усе це відступило перед одним простим і страшним фактом: ця дитина знала правду, коли сімнадцять світил медицини були сліпі.
Він повільно піднявся з коліна. Подивився на банку у своїй руці. Потім перевів погляд на головного лікаря. В його очах уже не було запитання. Там була холодна, сталева команда.
— Запечатати це. Відправити на терміновий генетичний і токсикологічний аналіз у три незалежні лабораторії. Під моїм особистим контролем. Ніхто з вашого штату до цих аналізів доступу не має. Зрозуміло?
Лікар, ще кілька секунд тому найголовніший у цій лікарні, кивнув. Він був занадто вражений, щоб сперечатися.
— І… і дівчинка, — тихо додав батько Артема, знову дивлячись на Лізу. — Її свідчення. Її історія про її батька. Це ключ. Це не випадковість. Це… — він не договорив, але всі зрозуміли. Це було схоже на злочин.
Він підійшов до мами Лізи. Жінка стиснула доньку ще міцніше, готова до гніву і звинувачень.
— Як вас звати? — запитав він неголосно.
— Ольга, — видихнула вона.
— Ольго. Ваша донька щойно врятувала життя моєму синові. Врятувала, коли всі інші виявилися безсилими. — Він зробив паузу, підбираючи слова. — Мені потрібна ваша допомога. І її допомога. Щоб зрозуміти, що це було. Щоб такого більше не сталося ні з ким. Ні з сином мільйонера, ні з… — він поглянув на Лізу, — ні з чиїм батьком…
Коментування закрито.