Медсестра подивилася на неї. На її старі кросівки, на простеньку сукню, на обличчя, сповнене такого дорослого, непідробного болю. І вона зрозуміла. Зрозуміла, що дівчинка говорить не просто зі страху. Вона говорить із досвіду. З найстрашнішого досвіду, який може бути у дитини.
У коридорі почулися кроки. Черговий охоронець. Його важкі черевики мірно стукали по підлозі. Вони наближалися. Медсестра різко стрепенулася. Кроки будили її від заціпеніння. Протокол. Інструкція. Треба кликати на допомогу. Треба піднімати тривогу.
Але Ліза раптом кинулася до неї. Не щоб ударити чи кричати. Вона просто схопила її за руку. Дитячі пальці впилися в халат.
— Тітонько… — голос Лізи зривався на шепіт. — Будь ласка. Подивіться самі. Візьміть ліхтарик. Подивіться, поки воно не сховалося назад. Побачите. Тільки побачте.
В її очах було не дитяче прохання. Це було благання. Остання надія. І в цій надії було стільки відчаю, що у медсестри тьохнуло серце.
Кроки в коридорі затихли. Охоронець, мабуть, зупинився біля вікна.
Медсестра подивилася на тремтячу руку дівчинки. Потім на бліде обличчя Артема. Потім на маленький ліхтарик, який все ще стискала Ліза. Уся її істота, її кар’єра, її розум кричали одне: поклич лікаря, дотримуйся правил. Але щось інше, глибше, тихіше дивилося в очі цій восьмирічній дитині, яка втратила батька і зараз намагалася врятувати чужого хлопчика. І це «щось» прошепотіло: «А якщо вона права? А якщо зараз покликати, вони витратять час на суперечки? А якщо вони знову не побачать?»
Медсестра глибоко вдихнула. Її обличчя було попелясто-сірим.
— Дай, — тихо сказала вона, і її голос майже не тремтів.
Вона взяла ліхтарик із рук Лізи. Її пальці були холодними, але твердими. Вона ступила до ліжка. Ліза завмерла позаду, стискаючи кулачки біля грудей, немов молячись.
Медсестра обережно, вже професійним рухом, нахилила голову Артема. Вона ввімкнула ліхтарик. Промінь світла знову проник у темряву його рота. Ліза бачила, як напружилася спина медсестри. Як вона затримала подих. Як її очі широко відкрилися, вбираючи в себе неймовірне, неможливе видовище.
Минуло п’ять секунд. Десять. Медсестра не рухалася. Вона просто дивилася. Потім вона повільно вимкнула ліхтарик. Відсторонилася. Поставила ліхтарик на тумбочку.
Вона повернулася до Лізи. Її обличчя було не просто переляканим. Воно було іншим. Твердим. Рішучим. У ньому була та сама страшна ясність, яка приходить, коли сумніви закінчуються.
— Сиди тут, — тихо, але дуже чітко сказала вона Лізі. — Не підходь до нього. Зараз.
Вона швидкими кроками попрямувала не до телефону, щоб кликати головного лікаря. Вона попрямувала до стерильної шафи з інструментами біля стіни. Її руки, вже не тремтячи, вибрали довгий, тонкий хірургічний пінцет із зазубреними кінчиками і прозору пластикову ємність із щільною кришкою.
Вона повернулася до ліжка. Поставила ємність поруч.
— Артеме, — сказала вона голосно і чітко, хоча він і не чув. — Зараз буде трохи неприємно. Тримайся.
І вона знову взяла ліхтарик. І знову спрямувала промінь.
Ліза, забувши про всі заборони, зробила крок уперед. Вона бачила, як блиснули сталеві бранші пінцета у світлі ліхтарика. Бачила, як вони обережно, але впевнено увійшли у відкритий рот хлопчика. Медсестра завмерла у складній, напруженій позі. Уся її істота була зосереджена на кінчиках інструменту, на тому, що вона бачила всередині…
Коментування закрито.