Вона поклала інструменти на край ліжка. Обережно, долонею торкнулася чола Артема.
— Допоможи мені, — шепнула вона невідомо кому: можливо, йому, можливо, своєму татові. — Будь ласка.
Вона взяла шпатель, пальці ковзали по упаковці. Знявши її, вона взяла ліхтарик і великим пальцем намацала кнопку. Нахилилася над обличчям Артема. Однією рукою вона обережно торкнулася його підборіддя. Воно було м’яким і безвільним. Вона м’яко натиснула, щоб рот прочинився. Її власне дихання стало гучним, як вітер у вухах. Серце стукало так, що, здавалося, ось-ось вистрибне.
Вона ввімкнула ліхтарик і спрямувала тонкий промінь у темряву його рота. Спочатку вона побачила тільки рожеву вологу тканину, язик, піднебіння. І потім… потім вона це побачила.
Там, глибоко в горлі, за маленьким язичком, щось ворухнулося. Щось темне і гладке, не схоже на частину тіла. Воно ніби притиснулося до стінки, сховалося.
Ліза мало не скрикнула. Вона судомно ковтнула. Це було воно, те саме, як вона і думала. Вона вимкнула ліхтарик. Її руки тряслися так сильно, що шпатель випав і з глухим стуком ударився об підлогу. Звук був негучним, але в тиші палати він пролунав як постріл.
Медсестра за дверима різко підняла голову. Вона кліпнула сонними очима і побачила дівчинку, що стоїть над пацієнтом із ліхтариком у руці.
— Що?.. — вирвалося у медсестри. Вона схопилася, стілець із гуркотом упав назад. — Ти що тут робиш?!
— Боже мій! — Ліза відсахнулася від ліжка.
Вона була спіймана. Уся її сміливість, усе її знання розбилося об цей переляканий, сердитий погляд дорослого. Вона відкрила рот, щоб пояснити, але з горла вирвався тільки тихий, здавлений звук.
І в цей самий момент, ніби від шуму, Артем на ліжку заворушився. Він не прокинувся, але його тіло скорчилося від нового, сильного спазму. З горла вирвався жахливий, хрипкий звук, що захлинався. Звук, якого не мало бути. І прямо на очах у Лізи та у медсестри в куточку його рота здалося щось чорне і вологе. Кінчик чогось. Він ворухнувся і знову зник усередині, ніби злякавшись світла і голосів.
Медсестра застигла. Її обличчя, секунду тому червоне від гніву, стало зовсім білим. Вона дивилася не на Лізу, а на Артема. На те місце, де щойно було це щось. У палаті повисла оглушлива тиша, що переривалася тільки хрипким, важким диханням хлопчика.
Медсестра повільно, дуже повільно перевела погляд на Лізу. На її бліде, перелякане обличчя. На ліхтарик у її руці. На шпатель, що впав. В її очах гнів уже не горів. Там був зовсім інший жах. Жах розуміння.
Вони дивилися одна на одну крізь цю важку тишу. Ліза бачила, як в очах медсестри все змінюється: спочатку шок, потім невіра, потім страх. Не страх перед нею, маленькою дівчинкою, а страх перед тим, що вона, доросла, професіонал, щось упустила. Щось страшне.
— Що… що це було? — прошепотіла медсестра, дивлячись на Артема. Її голос був хрипким.
Ліза ковтнула клубок у горлі. Тепер або ніколи.
— Це… воно у нього в горлі, — видихнула вона. Її власний голос прозвучав чужо. — Воно живе. Воно було і у мого тата. Воно його вбило.
Медсестра закрила рот долонею. Вона знову подивилася на Артема. Хлопчик знову лежав нерухомо, але тепер його спокій здавався моторошним, оманливим. Немов тиша перед бурею.
— Треба… треба покликати лікаря, — сказала медсестра, але не рухалася з місця. Вона ніби боялася відвести погляд, боялася, що ця тварюка знову покажеться.
— Вони не повірять! — тихо, але відчайдушно сказала Ліза. Сльози нарешті потекли по її щоках, гарячі й гіркі. — Вони не повірили мені раніше. Вони не повірили про мого тата. Вони скажуть, що ти збожеволіла. Або що це я все вигадала…
Коментування закрито.