— Я тебе розумію. Але ми тут ніхто. Нас не стануть слухати. Ми просто прибиральниці. Нам не можна втручатися, інакше нас звільнять, і нам не буде де жити.
Ліза замовкла і притиснулася до маминого фартуха, який пахнув засобом для чищення. Вона зрозуміла найстрашніше: її мама теж боїться. Боїться втратити роботу. Боїться, що її донька зробить щось не те. І цей страх сильніший за тихий голос правди всередині Лізи.
Увечері лікарня затихла. У палаті Артема залишилася тільки одна чергова медсестра. Вона сиділа біля моніторів і куняла — вона дуже втомилася за ці дні. Ліза не пішла додому. Вона сказала мамі, що забула зошит, а сама сховалася в ніші біля пожежної шафи. Звідти було видно двері в палату Артема.
Вона чекала. Вона не знала, що робитиме, але не могла піти. Не могла дозволити, щоб цей хлопчик заснув назавжди, як її тато. Щоб його мама плакала так само, як плакала її мама. Це було нестерпно.
Двері в палату прочинилися. Вийшов лікар, головний, сивочолий. Він говорив по телефону голосом утомленим і розгубленим:
— Ні, колего. Жодного прогресу. Це за межами нашого розуміння. Якщо завтра не буде змін, ми можемо його втратити.
Двері зачинилися не до кінця. Ліза завмерла, серце калатало десь у горлі. Вона побачила край ліжка і білу руку Артема, що лежала на ковдрі. І тут хлопчик уві сні закашлявся. Тихо, слабо. Але це був той самий кашель — сухий, ніби щось заважає. Медсестра всередині палати встала, поправила йому подушку, потім сіла назад і вткнулася в телефон.
Ліза стояла в темряві коридору, стиснувшись у грудочку. Всередині неї боролися два почуття. Перше — величезний страх. Страх, що її виженуть, що накричать, що мама через неї страждатиме. І друге — пекуча, ясна впевненість. Вона знала. Вона була єдиною людиною на цілому світі, яка це знала.
Вона подивилася на свою маленьку руку. Потім на важкі двері в палату. Лікарі не допомогли, мама не може допомогти. Медсестра спить. Залишилася тільки вона.
Ліза зробила маленький крок уперед. Потім ще один. Її ноги були ватяними. Вона підійшла до щілини у дверях, зазирнула всередину. Медсестра справді дрімала, підперши голову рукою. А на ліжку лежав Артем. І знову, тихо-тихо, він ковтав і зморщував чоло від болю.
І тоді Ліза наважилася. Вона тихо прослизнула в палату. Підлога була слизькою і холодною. Вона намагалася дихати зовсім нечутно. Її кросівки трохи рипнули, і вона завмерла. Медсестра поворухнулася, але не прокинулася.
Ліза підійшла до ліжка. Артем був так близько. Його обличчя було схоже на воскове. Вона нахилилася над ним, чуючи його тихе, поверхневе дихання.
— Артеме, — прошепотіла вона так тихо, що це було швидше рухом губ. — Не бійся.
Вона не знала, чи чує він. Але вона мала подивитися. Вона згадала, як її тато, вже слабкий, показував на горло. Казав, що там ніби волосина. Але це була не волосина.
Рука Лізи тремтіла, коли вона обережно, двома пальцями, торкнулася його шиї під підборіддям. Шкіра була гарячою. Вона відчула, як під нею щось напружилося, дрібно здригнулося. Живе. У неї від страху перехопило подих. Це було тут. Прямо тут.
Вона подивилася на його обличчя. Повіки хлопчика здригнулися. Він був у глибині цього дивного сну, але тіло відчувало дискомфорт. Треба було відкрити йому рот і подивитися. Але як? Як це зробити, не розбудивши медсестру? І що вона робитиме, якщо побачить це? Кричатиме? Витягуватиме голими руками? Від однієї думки у неї похололи пальці.
Вона озирнулася на сплячу медсестру. На столику поруч із нею лежав маленький медичний ліхтарик, тонкий, як ручка, і шпатель в упаковці. Ліза обережно, як кішка, підкралася до столика. Її тінь упала на медсестру. Та щось пробурмотіла уві сні. Ліза застигла, не дихаючи. Минули секунди, які здалися годинами. Медсестра знову затихла.
Ліза взяла ліхтарик і шпатель. Вони були холодними і важкими в її маленькій руці. Вона повернулася до ліжка. Тепер вона мала зробити останній крок, який здавався найбільшим у її житті…
Коментування закрито.