— запитала Соня, коли кількість листів стала вимірюватися мішками.
— Правду, — відповіла Маша. — Що сміливість — це не відсутність страху. Що правильні речі не завжди очевидні. Що іноді потрібно просто робити те, що робиш, і вірити, що це має сенс.
Соня записала це і включила в післямову до другого видання.
Маші було шістдесят, коли Діма помер. Тихо, уві сні, тримаючи маму за руку. Вона знайшла їх вранці: він уже холодний, вона спить поруч, не відпускаючи його пальці. Похорон був великим, Діма знав багато людей, і всі хотіли попрощатися. Маша стояла біля труни і думала про той день на льоду. Про чоловіка в дорогому пальті, який борсався в ополонці. Про себе, семирічну, яка поповзла його рятувати. Про все, що було потім.
— Дякую, — прошепотіла вона. — За все. За маму. За Мишка. За сім’ю. За життя, яке ти нам дав.
Вона не знала, чи чує він. Але відчувала, що повинна сказати.
Мама пережила його на три роки — рівно стільки, скільки потрібно було, щоб побачити правнука. Соня народила хлопчика, назвала його Дмитром, на честь діда. Мама тримала його на руках, плакала і сміялася одночасно, і говорила, що тепер може піти спокійно.
— Не йди поки, — попросила Маша. — Побудь ще.
— Побуду, — пообіцяла мама. — Трохи.
«Трохи» розтягнулося на три роки. Три роки, повні розмов, спогадів, тихих вечорів удвох. Мама розповідала те, чого Маша не знала: про свою молодість, про батька, який втік, про страхи і надії. Маша слухала, вбирала, запам’ятовувала. А потім мама пішла, так само тихо, як Діма. Уві сні, з посмішкою на обличчі.
Маші було сімдесят, коли вона повернулася на той ставок. Одна, взимку, в грудні. Стояла на березі й дивилася на лід, який був таким же, як завжди. Білим. Оманливо міцним. Вічним.
— Привіт, — сказала вона. — Давно не бачилися.
Ставок не відповів, але вона й не чекала відповіді. Просто стояла і згадувала. Семирічну себе з рудим шарфом. Маму, молоду і красиву. Діму, мокрого і зляканого. Все, що було потім: любов, біль, щастя, втрати. Життя. Ціле життя, яке почалося тут.
— Дякую, — сказала вона ставку, небу, долі, всьому відразу. — За все. За кожен момент. За кожен вибір.
Вона дістала з кишені камінчик, як колись, багато років тому, і кинула на лід. Камінчик прослизнув по поверхні й зупинився десь посередині. Маша посміхнулася. Потім розвернулася і пішла додому. До Антона, який чекав її з гарячим чаєм. До фотографій на стінах — мама, Діма, Мишко, Соня, маленький Дмитрик. До життя, яке тривало.
За спиною залишався ставок. Місце, де все почалося. Місце, яке змінило долю стількох людей. Маша не озиралася, вона знала, що він там. Буде там завжди. Як пам’ять. Як нагадування. Як початок історії, у якої немає кінця. Тому що добро не закінчується. Воно просто переходить далі, від людини до людини, від покоління до покоління. Як рудий шарф, який колись зв’язала бабуся. Як любов, яка рятує. Як життя, яке триває. Завжди.
Соня привела свого сина на ставок, коли йому виповнилося сім. Стояла на тому ж місці, де колись стояла з мамою, і розповідала ту ж історію.
— Твоя прабабуся врятувала тут людину, — говорила вона. — Коли була зовсім маленькою. Такою, як ти зараз.
Дмитрик дивився на лід широко розплющеними очима.
— Вона була супергероєм?
— Ні. Вона була просто дівчинкою. Яка зробила правильну річ.
— А я зможу так?
— Зможеш, — Соня обійняла його. — Якщо захочеш. Якщо будеш робити те, що здається правильним. Навіть коли страшно.
Хлопчик кивнув, серйозний не по роках. Як колись була серйозна його прабабуся. Як була серйозна бабуся. Як тепер була серйозна мама. Зв’язок поколінь. Нитка, яка не рветься.
— Ходімо додому, — сказала Соня. — Прабабуся обіцяла спекти шарлотку.
— З яблуками?..
Коментування закрито.