Маша присіла, щоб бути з донькою на одному рівні, як колись Діма присідав перед нею.
— Наша сім’я. Дідусь Діма провалився тут під лід, а я його врятувала.
— Ти… — очі Соні стали круглими. — Але ж ти… Ти ж не супергерой…
— Не супергерой, — погодилася Маша, посміхаючись. — Але іноді не потрібно бути супергероєм, щоб врятувати когось. Потрібно просто зробити правильну річ. Навіть якщо страшно.
— А тобі було страшно?
— Дуже. Але я все одно пішла.
Соня дивилася на лід, потім на маму, потім знову на лід. В її очах, таких же, як у Маші, щось змінювалося. Розуміння. Прийняття. Гордість.
— Ти смілива, — сказала вона нарешті.
— Не смілива. Просто… рішуча. Коли бачиш, що комусь потрібна допомога, допомагаєш. Це не сміливість, це… людяність.
— Я теж так хочу, — сказала Соня серйозно. — Хочу бути людяною.
Маша обійняла її, відчуваючи, як серце переповнюється чимось великим і теплим. Любов’ю. Надією. Вірою в те, що все не дарма. Що один маленький вчинок може запустити ланцюжок подій, який змінить багато життів. Що добро — справжнє, безкорисливе, від серця — ніколи не пропадає просто так. Воно росте, множиться, передається далі.
— Ходімо додому, — сказала вона. — Бабуся обіцяла спекти шарлотку.
— З яблуками?
— З яблуками.
— Ура!
Вони пішли по алеї, повз лавки, повз дерева, вкриті снігом. Дві постаті, велика і маленька, на тлі зимового пейзажу. Як колись йшли Маша і її мама. Як тепер йшли Маша і її донька. Зв’язок поколінь. Нитка, яка не рветься.
Вдома було тепло і гамірно. Діма з Антоном дивилися футбол, сперечаючись про щось з таким запалом, ніби від цього залежала доля світу. Мама поралася на кухні, звідки пахло яблуками і корицею. Соня втекла до дідуся, вона обожнювала Діму, і він обожнював її, балував безбожно, незважаючи на протести Маші.
— Ну як там ставок? — запитала мама, коли Маша зайшла на кухню. — Стоїть ще?
— Стоїть. Лід міцний. Цього разу міцний.
Вони перезирнулися, і не потрібно було слів, щоб зрозуміти одна одну. Стільки років разом, стільки пережито.
— Я розповіла Соні, — сказала Маша. — Про той день.
— Що сказала?
— Що дідусь провалився, і я його витягла. І що потім він став частиною родини.
Мама посміхнулася.
— Спрощена версія. Для семирічної — саме те. Деталі потім, коли підросте. Якщо захоче знати.
— Захоче. Вона допитлива, як я була.
Вони разом накрили на стіл — великий, сімейний, за яким вміщалися всі. Сіли, розклали їжу, і Діма підняв келих. Він завжди піднімав келихи, любив тости.
— За сім’ю, — сказав він. — За нас усіх. За те, що ми є одне в одного.
— За сім’ю! — підхопили інші.
Соня підняла свою скляночку з соком, серйозна і важлива. Маша дивилася на них, на цих людей, яких любила понад усе на світі, і думала про те, як дивно і як прекрасно влаштоване життя. Як один момент, один вибір може все змінити.
За вікном ішов сніг. М’який, пухнастий, зовсім не страшний. Соня притулилася до вікна, дивилася, як сніжинки падають і тануть на склі.
— Мамо, — покликала вона. — А можна завтра на ставок? Хочу подивитися ще раз.
— Можна, — відповіла Маша. — Тільки не ходи по льоду.
— Чому?
Коментування закрито.