— Знаєш, Олю, я все розумію. Ти просто не відчуваєш родинного зв’язку. Не народжувала, от і не можеш зрозуміти материнське серце.
Це боляче різало. Оля і справді хотіла дитину колись. Але не в цьому шлюбі, не в цьому хаосі співзалежності. Вона почувалася не дружиною, а джерелом фінансування чужої сімейної ідилії.
Місяці минали. Ситуація не змінювалася. Оля переказувала гроші, готувала обіди щонеділі, слухала докори та повчання. Усередині в неї накопичувалося щось важке й гірке. Вона почала подумувати про розлучення, але щоразу зупиняла себе: «А раптом можна виправити? Раптом він зрозуміє?»
Все змінилося в середині листопада. Оля випадково побачила листування Кирила з матір’ю. Він залишив ноутбук відкритим, коли вийшов у магазин. Вона не збиралася шпигувати, просто хотіла закрити зайві вкладки. Але на екрані світилося вікно месенджера:
«Мамо, не хвилюйся. Я поговорю з нею щодо квартири. Переоформимо на моє ім’я, а потім вирішимо».
Оля похолола. Квартира була її. Вона купила її до шлюбу на свої гроші, збирала три роки. Кирило в’їхав до неї відразу після весілля. Вона прогорнула листування вище. Там була ціла стратегія. Тамара Львівна писала:
«Кирилку, ти повинен наполягти. Якщо вона любить тебе, то не відмовить. Скажи, що це для нашої сім’ї. А потім, коли все переоформимо, я продам свою квартиру і куплю тобі студію в центрі. Ти зможеш працювати спокійно, без її контролю».
Оля читала й не вірила. Отже, весь цей час вони вдвох планували, як обібрати її. Отже, всі сльози, всі скарги, вся ця показна любов — просто вистава…
Коментування закрито.