Геннадій Павлович сидів у кріслі, рівний, як завжди, коли чекав чогось важливого. Планшет лежав на колінах. Він подивився на мене.
Я спитала тихо, тільки поглядом: «Це правда?» Він повільно заплющив очі. Я вийшла.
Сказала нотаріусу: «Проходьте, будь ласка». Взяла Артема за руку: «Ходімо гуляти, сину». «Але ми тільки прийшли», — здивувався Артем.
«Я знаю. Ходімо ще трохи подихаємо». Ми гуляли у дворі півтори години.
Артем ганяв сніг черевиком, будував щось із грудок, знайшов зламану гілку й ніс її, як посох. Я ходила поруч і думала. Не про конверти, не про заповіт, не про те, що відбувається зараз у кімнаті за три поверхи над нами.
Я думала про Геннадія Павловича. Про те, як він три тижні друкував листи нотаріусу. Повільно, по букві.
Однією рукою, ночами, поки всі спали. Як домовлявся про зустріч. Як чекав.
«Зроблю інакше», — написав він мені тоді. Тепер я починала розуміти, що це означало. Коли ми повернулися, нотаріуса вже не було.
Геннадій Павлович спав, або здавався сплячим. На тумбочці поруч із планшетом лежав листок. Маленький, вирваний із блокнота.
Кострубатий лівий почерк. Я вже вміла його читати, як уміють читати чужий важкий почерк люди, яким це було потрібно довго. Там було написано два слова: «Скоро. Потерпи».
Я склала листок. Поклала в кишеню. Вийшла, не розбудивши його.
Тієї ночі Артем довго не засинав. Просив ще одну казку, ще одну, потім води, потім казав, що в кімнаті хтось є. Нікого там не було.
Просто тіні від ліхтаря на вулиці. Я сиділа поруч і чекала. Нарешті він заснув: швидко, як уміють діти, раптом посеред речення.
Діма прийшов пізно. Роззувся в темряві, пройшов у спальню, не зазирнувши до Артема. Не зайшов перевірити, чи спить син, що рідкістю не було, але щоразу це помічалося.
Я лежала й слухала, як він лягає. Як затихає. Потім встала.
Дістала коробку від каструлі з верхньої полиці шафи. Діяла обережно, щоб не розбудити. Віднесла на кухню.
Поставила на стіл. Сиділа й дивилася на неї при тьмяному, жовтуватому світлі витяжки. Взяла конверт із написом «Тетяні».
Покрутила в руках, провела пальцем по краю, поклала назад. Взяла другий, великий, із написом «Нотаріус». Теж покрутила.
Потім перевернула його. На звороті, внизу, дрібними літерами, майже непомітно, був ще один рядок. Я не помітила його вперше.
Тоді, тієї ночі після дня народження, я дивилася тільки на лицьовий бік. Я піднесла конверт до світла. Дрібний, нерівний почерк, ліва рука, ніч, зусилля.
«Відкрий тільки, коли залишишся сама. Зовсім сама». Я довго сиділа нерухомо.
Потім акуратно прибрала конверт назад під підкладку, закрила коробку й віднесла її в шафу. Повернулася в ліжко. За вікном ішов сніг.
Діма дихав поруч. «Зовсім сама», — крутилося в голові. Я ще не була зовсім сама.
Але відчувала — скоро буду. Напередодні свого дня народження я пекла торт сама. Не тому, що дуже хотіла.
Просто тому, що так було завжди: щороку сама. Бісквіт, крем, полуниця зверху. Артем любив брати участь.
Стояв поруч на табуретці, розмішував щось ложкою з дуже серйозним обличчям. Цього разу теж стояв і розмішував. Час від часу злизував крем із ложки й робив вигляд, що це випадково.
«Мамо, а скільки тобі років буде?» — спитав він. «Тридцять шість». «Це багато?»
«Залежно з чим порівнювати», — відповіла я. «З дідом?» — уточнив він. «З дідом мало».
Він подумав секунду: «А дід прийде на свято?» «Дід буде у вітальні, я попрошу тата вивезти крісло», — відповіла я. «Добре, — сказав Артем серйозно. — Дід любить свята».
Я подивилася на нього. Він знову злизував крем із ложки. Звідки він це взяв, що дід любить свята?
Геннадій Павлович на святах завжди сидів рівний і закритий, майже суворий. Але Артем бачив щось своє, дитяче, точне. Може, цінував те, що дід завжди був присутній.
Просто був поруч. Для шестирічної дитини це і є любов. Дмитро того дня був зайнятий.
Поїхав зранку, повернувся надвечір, коли я вже розставляла тарілки. Допоміг переставити стіл, спитав, чи все готово. Я сказала «так».
Він кивнув і пішов переодягатися. Увечері, коли я прикрашала вітальню простими гірляндами, які Артем вибирав сам у магазині, я зазирнула до свекра. Він не спав.
Дивився на двері, ніби чекав. «Завтра гості, — сказала я. — Хочете бути у вітальні?»
Повільне заплющення очей. «Я попрошу Діму вивезти крісло», — додала я. Він узяв планшет.
Набирав довго: довше, ніж зазвичай, ніби ретельно добирав слова. Потім показав мені екран. «Завтра тримайся»…
