Слова “не можна”, “зрадник”? Він піде. Ти залишишся тут сама, без нього, зі мною на руках.
Я боявся зробити гірше. Потім я зрозумів: мені дали час. Я ще живий.
Значить, треба зробити щось правильне, поки живий. Я листувався із Зінаїдою Аркадіївною: вона хороша людина і чесний нотаріус. Я дізнався про неї через реабілітаційний центр, попросивши медсестру навести довідки.
Ми три тижні листувалися, потім вона приїхала. Ми оформили все правильно, за законом. Діма недостойний тебе.
Це я кажу як його батько. Я не знімаю з себе відповідальності: я виховував його і бачив, яким він ріс. Я надто багато прощав йому, коли він був молодим, бо він був середній, а середнім завжди дістається менше уваги.
Це моя вина теж. Але тепер тобі вирішувати: піди від нього. Не тому, що я прошу, а тому, що ти заслуговуєш жити своїм життям.
Не чужим, а своїм. Ти допомагала чужій людині сім років. Людині, яка ніколи не вміла говорити “дякую”.
Цей час, це твоє життя. Віддай тепер його собі. Артем виросте хорошим, я це бачу.
Ти виростиш його правильно, ти вмієш. Квартири, рахунки, дача — все це твоє і Артема. Я оформив усе, як міг.
Зінаїда Аркадіївна пояснила, як зробити правильно, щоб нічого не оскаржили. Вона розумна жінка, і всі документи лежать у конверті поруч. Брати будуть незадоволені.
Нехай: вони отримували від мене за життя достатньо. Костянтин отримав допомогу з першим бізнесом. Микита постійно брав гроші до зарплати, якої я ніколи не бачив.
Регіна отримувала прикраси, а Алла щойно забрала машину. Я давав їм, поки міг. Тепер те, що залишилося, — тобі.
Не тому, що ти сім років доглядала: це неправильна причина, ніби я плачу за роботу. Тому, що ти єдина, хто був поруч по-справжньому, а в цьому є величезна різниця. Я знаю, ти розумієш цю різницю.
Пробач мені за те, що був кам’яним. За те, що перші роки не прийняв тебе так, як мав би. За те, що мовчав надто довго і про надто багато.
Ти перша вимовила моє ім’я вголос після інсульту. Ти просто сказала: “Геннадію Павловичу, сьогодні будемо робити ось це”. І я раптом згадав, що я людина, а не діагноз.
Ти не знала, що робиш, просто робила. Каструля хороша, з товстим дном: служить довго, я вибирав сам. Твій батько — Геннадій».
Я дочитала останній рядок і довго сиділа над аркушами. Годинник показував пів на першу. За вікном стояла тиша.
Діма не повертався. «Твій батько — Геннадій», — луною звучало в думках. Я не плакала, і не тому, що стримувалася.
Просто не було сліз, було щось інше. Тихе, стійке відчуття. Ніби щось стало на своє місце: повільно, без гуркоту, просто стало.
Я склала аркуші й прибрала в конверт. Взяла другий конверт із позначкою нотаріуса й розкрила. Усередині був нотаріально завірений заповіт: кілька аркушів на офіційних бланках.
Поруч лежали дарчі. І висновок про дієздатність, датований шістьма місяцями раніше. Усе було скріплено, підписано й проштамповано.
Я гортала повільно, уважно читала. Кілька разів перечитувала те саме місце, бо спершу не вірила. Квартира — дарча на моє ім’я, оформлена заздалегідь.
Дача — за заповітом. Рахунок у банку — заповіт. Основна квартира, в якій ми жили, — теж мені.
Усе. Я сиділа над цими паперами, а за вікном була ніч, гудів холодильник, і десь у квартирі тихо цокав годинник. Встала.
Взяла каструлю з коробки. Потримала в руках. Важка, з хорошим дном, як він і написав.
Поставила на плиту. Просто поставила, не щоб готувати. Потім узяла обидва конверти й пішла до свекра.
Двері до його кімнати були прочинені. Я завжди залишала їх так, щоб уночі чути, якщо щось станеться. Я зазирнула.
Він не спав, лежав і дивився на двері, ніби чекав. Я ввійшла й присіла поруч на стілець. Взяла його здорову руку.
«Я прочитала», — сказала я тихо. Він дивився на мене. Очі, ті самі, уважні, живі, яких інсульт не зачепив, дивилися на мене.
«Усе прочитала», — додала я. Він не рухався. «Ви давно це написали», — радше ствердно промовила я.
Він потягнувся до планшета. Набрав текст повільно й показав. «Пів року тому, боявся не встигнути».
Я тримала його руку. Дивилася на цю велику, важку долоню. Долоню людини, яка все життя працювала руками: будувала, креслярила, тримала.
«Чому каструля?»
