— Знаєте, — сказала вона, — я ніколи не вірила в дива. Я вірила в роботу, в те, що якщо робиш правильно, колись це повернеться. — Вона помовчала. — Але я не думала, що повернеться так.
Гліб посміхнувся.
— Життя іноді запізнюється, але не забуває.
Того вечора вони сиділи втрьох біля її намету. Їли її їжу. Просту, чесну, приготовану з любов’ю. Люди проходили повз і посміхалися. Хтось зупинявся, щоб привітатися. Район, який стільки років дивився крізь неї, тепер бачив.
Коли стемніло, Матвій встав і подивився на небо.
— Бабусю, — сказав він, — ми хочемо вам дещо показати.
Зінаїда Петрівна нахмурилася.
— Що ще?
Денис дістав з кишені конверт і простягнув їй. Зінаїда Петрівна відкрила його тремтячими руками. Всередині були документи на її ім’я. Документи на маленький будинок з ділянкою в тихому районі. Не особняк — скромний, затишний будинок з садом.
— Це… — вона не могла говорити.
— Це ваш, — сказав Гліб, — щоб ви могли відпочивати, коли захочете. Щоб у вас було місце, де тихо, де можна посидіти на сонці і ні про що не думати.
Зінаїда Петрівна дивилася на папери і не вірила своїм очам.
— Але намет…
— Намет залишиться, — сказав Матвій. — Якщо ви захочете працювати — працюйте. Якщо захочете відпочити — відпочивайте. Тепер вибір за вами.
Зінаїда Петрівна притиснула документи до грудей і заплакала. Втретє за цей довгий день. Але ці сльози були найлегшими.
— Я не знаю, що сказати, — прошепотіла вона.
— Не треба нічого говорити, — сказав Денис. — Просто живіть. Ви це заслужили.
Минув місяць, потім інший. Зінаїда Петрівна переїхала до свого нового будинку. Але щотижня приїжджала на свій ріг. Вже не працювати, а просто побути. Посидіти на табуретці, подивитися на людей, згадати. Трійнята приїжджали щовихідних. Іноді на своїх дорогих машинах, іноді на звичайному таксі, щоб не привертати уваги. Вони привозили продукти, сиділи з нею за столом, слухали її історії про Миколу Івановича, про Степана, про ті часи, коли вона була молодою. Зінаїда Петрівна розповідала їм усе. І хороше, і погане. І вони слухали, бо це була їхня історія теж. Історія про те, як одна тарілка супу може змінити долю. Історія про те, як доброта, навіть коли її не помічають, проростає.
Одного разу навесні Зінаїда Петрівна сиділа у своєму саду, дивилася на квітучу яблуню і думала про те, як дивно влаштоване життя. Вона втратила чоловіка, втратила сина, втратила трьох дітей, яких почала вважати своїми. І все ж, наприкінці, життя повернуло їй те, що відняло. Не в тій формі, в якій вона очікувала, але повернуло.
Матвій підійшов з чашкою чаю.
— Про що думаєте, бабусю?
Зінаїда Петрівна посміхнулася. Тією посмішкою, яка раніше тривала недовго, а тепер затримувалася.
— Думаю про те, що все-таки варто було, — сказала вона. — Усі ці роки, вся ця праця, весь цей страх — варто було.
Матвій сів поруч з нею…
Коментування закрито.