— Гроші на вітер. І взагалі, у нас є справи важливіші за твоїх дворняг.
Маленький Кирило потягнувся до Артема з радісною посмішкою — він завжди тягнувся до старшого брата, але мати різко відсмикнула його:
— Не чіпай, він брудний. Кирилку, йди до себе в кімнату.
Інга встала і суворо подивилася на пасинка:
— Завтра після школи зробиш прибирання у всій квартирі. Я йду до подруг, тож прибереш усе до мого повернення.
Артем мовчки кивнув і пішов у свою кімнату. На письмовому столі в простій рамці стояла фотографія: він з батьками на дачі три роки тому. Мама посміхалася, обійнявши його за плечі, тато дивився в об’єктив з гордістю. Ті часи здавалися тепер далекою казкою.
Близько дев’ятої вечора задзвонив телефон. Артем вискочив з кімнати, сподіваючись, що це батько — Сергій Крилов уже тиждень був у відрядженні і не виходив на зв’язок.
— Алло? — радісно відповів Артем.
— Добрий вечір, це ветклініка. Ти приносив сьогодні пораненого собаку?
Хлопчик відчув легке розчарування, але одразу ж стрепенувся:
— Так, це я. Як він?
— Все добре, операція пройшла успішно. Собачка одужує, через кілька днів зможе ходити.
— Дуже дякую! — Артем посміхнувся вперше за весь день.
Коли він поклав слухавку, з кухні донісся єхидний голос Інги:
— Ну що, твоя дворняга вижила? Ще грошей попросять за лікування.
— Головне, що вона буде здорова, — відповів Артем.
Він набрав номер батька, але телефон був недоступний. Спробував ще кілька разів — той самий результат.
— Татко зайнятий справжніми справами, не до тебе, — недбало кинула Інга, проходячи повз.
Артем повернувся до своєї кімнати, ліг на ліжко і притиснув до грудей стару фотографію матері. Олена Михайлівна померла два роки тому від важкої хвороби. Тоді батько був зовсім іншим: уважним, турботливим. Але після одруження з Інгою все змінилося.
Вранці Артема розбудив різкий стукіт у двері.
— Вставай, ледарю! — кричала Інга. — Запізнишся до школи.
За сніданком на кухні Інга годувала тільки Кирила. Малюкові дісталися гарячі млинці з варенням і какао. Артему вона жбурнула шматок черствого хліба.
— Молока немає? — обережно запитав Артем.
— Закінчилося. Вчора треба було думати, коли гроші на собаку витрачав.
Кирило випадково пролив сік на стіл. Інга миттєво обернулася до Артема.
— Це ти його навчив так неакуратно їсти!
— До чого тут я? — здивувався Артем. — Він же маленький, всяке буває.
— Не сперечайся зі мною!
Інга встала і замахнулася. Дзвінкий ляпас обпік щоку. Артем притиснув руку до обличчя, відчуваючи, як навертаються сльози.
— Коли твій батько зникне, тут командуватиме мій син, — прошипіла Інга. — Запам’ятай це.
Артем схопив портфель і вибіг з квартири. За спиною він почув, як Інга комусь дзвонить:
— Так, завтра все закінчиться. Нарешті позбудуся його.
У школі Артем не міг зосередитися на уроках. Ліва щока ще горіла від ляпаса, а в голові крутилися слова мачухи. Що вона мала на увазі?
— Артеме, що з обличчям? — запитав однокласник Денис на перерві, помітивши червонуватий слід.
— Нічого, впав удома, — збрехав Артем.
На уроці математики вчителька викликала його до дошки розв’язувати задачу, але він не міг зрозуміти навіть умови — думки були зовсім в іншому місці.
— Крилов, ти не підготувався до уроку, — суворо сказала Маргарита Петрівна. — Два в щоденник.
Артем мовчки повернувся на місце. Після уроку вчителька підійшла до нього.
— Що відбувається, Артеме? Ти завжди був хорошим учнем.
— Все нормально, Маргарито Петрівно, — тихо відповів він.
Під час великої перерви Артем намагався додзвонитися батькові зі шкільного телефону, але номер, як і раніше, був недоступний. Тривога в душі наростала з кожною хвилиною.
Додому Артем повернувся о пів на четверту. Біля порога квартири стояли дві валізи: одна велика, одна менша. Серце хлопчика тривожно забилося. У вітальні на нього чекала Інга з холодною посмішкою на обличчі. Маленький Кирило грав у кутку з машинками, не розуміючи, що відбувається.
— Збирайся, — коротко кинула Інга. — Їдеш до родичів.
— До яких родичів? — Артем відчув, як земля йде з-під ніг.
— Батько більше не повернеться з відрядження, — жорстко промовила Інга. — Грошей у домі немає, а я не буду годувати чужу дитину.
Вона дістала з сумочки довідку і простягнула Артему. Офіційний бланк, печатки, підписи — все виглядало справжнім. Довідка про смерть Крилова Сергія Олександровича. Причина смерті — серцевий напад.
— Ні… Це неправда! — Артем схопив довідку тремтячими руками. — Тато не міг померти!
— Міг і помер. Ось, можеш почитати.
— Я не поїду нікуди! — Артем впав на коліна. — Це мій дім!
— Це мій дім, — холодно поправила Інга. — І я вирішую, кому тут жити.
Кирило кинув машинки і підбіг до Артема.
— Тьома, ти плачеш? Не плач! — малюк обійняв старшого брата за шию.
— Кириле, відійди від нього! — різко крикнула мати і повела сина в дитячу кімнату.
Артем залишився один у вітальні з валізами і довідкою про смерть батька в руках. За вікном починало темніти.
Вранці Інга завантажила валізи Артема у свою сріблясту машину. Хлопчик сидів на задньому сидінні, все ще не вірячи в те, що відбувається. У руках він стискав довідку, сподіваючись, що це всього лише жахливий сон.
— Куди ми їдемо? — тихо запитав він.
— До тітки Марини, — коротко відповіла Інга, не обертаючись. — Вона живе за містом, погодилася тебе взяти.
Артем ніколи не чув ні про яку тітку Марину, але промовчав. Машина виїхала з міста і помчала засніженою трасою. За вікном миготіли голі поля і рідкісні дерева. Через годину Інга звернула на путівець.
— Скоро приїдемо, — сказала вона, але в голосі не було ні краплі співчуття.
Ще через півгодини машина зупинилася біля краю густого лісу. Навколо не було видно жодного будинку, тільки засніжені ялини і сосни йшли вдалину.
— Виходь, — наказала Інга, — йди стежкою прямо, там будинок тітки Марини.
Артем нерішуче взяв свою валізу і вийшов з машини. Дійсно, від дороги в ліс йшла вузька стежка, злегка припорошена снігом.
— А ви не підете зі мною? — запитав він.
— Мені ніколи, — відрізала Інга. — Іди сам, ти ж не маленький.
Артем почав брести стежкою, тягнучи за собою важку валізу. Через кілька метрів він обернувся, щоб помахати Інзі на прощання, але побачив тільки червоні задні вогні машини, що віддалялася.
— Стійте! — закричав він. — Куди ви їдете?!
Коментування закрито.