— Головне, що ми тепер разом, — відповів Артем. — І дядько Миша теж з нами.
Маленький Кирило грав на підлозі. Михайло показував йому, як робити літачки з паперу. Хлопчик залишився з ними, його нікому було більше виховувати. Михайло звернувся до Сергія:
— Дякую вам за сина. І пробачте мені за ті давні образи. Олена мала рацію: сім’я повинна триматися разом.
— Олена нас помирила через роки, — тихо відповів Михайло. — Навіть після смерті вона звела нас разом через Артема.
— Тепер у Кирила теж є справжня сім’я, — сказав Артем, гладячи малюка по голові. — Він не винен у тому, що робила його мама.
Через місяць Артем переїхав до дядька в лісовий будинок — там йому було спокійніше вчитися і відновлюватися після пережитого стресу. Чисте повітря, тиша лісу, турбота дядька допомагали йому забути кошмар життя з Інгою. Сергій продав міську квартиру і купив будинок ближче до брата покійної дружини. Тепер вони жили в сусідніх селах і бачилися щодня. Кирила вони виховували разом. Малюк виявився не винен у підлості матері і швидко звик до нової, доброї сім’ї.
Щонеділі вони втрьох їздили на кладовище до могили мами. Михайло вперше за 15 років прийшов до сестри і довго стояв на колінах, просячи вибачення за всі роки розлуки. А Артем розповідав мамі, як їхня розірвана сім’я возз’єдналася завдяки тому, що він заблукав у зимовому лісі. Вони приносили квіти, прибирали могилку і щоразу відчували, що Олена поруч з ними.
— Знаєш, дядьку Мишо, — сказав Артем в одну з таких поїздок, коли вони втрьох стояли біля маминої могили, — а якби мачуха мене не вигнала, ми б з вами ніколи не зустрілися.
Михайло обійняв племінника і притиснув до себе:
— Виходить, синку, навіть найстрашніше може привести до найкращого. Мама твоя так нас і помирила, через тебе. Вона знала, що ми потрібні один одному.
Коментування закрито.