— У нього немає охорони, він не така людина, він жадібний, а охорона — це гроші. — А лікар? — Той, який виписав свідоцтво.
Григорій усміхнувся, коротко, без веселості. — Лікар — це окрема історія, у Зінаїди Павлівни є знайомий слідчий, я оплачу. Два тижні Марина готувала Григорія.
Не фізично, морально: він не боявся Артема, він боявся іншого, того, що побачить сина й не зможе довести до кінця, що пошкодує, що пробачить. — Не пробачу, — казав він вечорами, але голос був непевний, і Марина чула в ньому щось таке, чого він сам, може, не розумів. Вона купила йому одяг у секонд-хенді: піджак, сорочку, штани.
Розмір довелося підбирати, бо Григорій схуд за ці тижні, вилиці загострилися, шия стала тонкою. Але коли він одягнувся, поголився, зачесався, в ньому знову проступила та людина, чиє ім’я стояло на вивісці м’ясокомбінату. Пряма спина, важкий погляд, манера говорити так, що хочеться слухати.
Марина стояла у дверях і дивилася, Настя на руках агукала. — Ви схожі на мою доньку, — раптом сказав Григорій. Тихо, ніби не їй, а собі.
— Що? — Нічого. Ходімо.
До «Старого млина» вони приїхали на таксі. Григорій вийшов першим, Марина з Настею залишилася в машині, бо він попросив. — Чекайте тут, якщо за годину не вийду, дзвоніть Зінаїді Павлівні.
Він увійшов до ресторану через головний вхід. Швейцар не впізнав його: Григорій був худіший, старший, інший, але піджак сидів правильно, і швейцар пропустив. Зал був прикрашений кулями.
Артем сидів на чолі столу, огрядний, кругловидий, з короткою стрижкою і золотими запонками. Поруч сиділа дружина, блондинка з гострими вилицями. Навколо сиділи люди в костюмах, жінки в сукнях, снували офіціанти з тацями.
Грала музика, щось джазове, неголосне. Григорій підійшов до столу, став навпроти сина. Зал не одразу помітив: гості говорили, сміялися, дзвеніли келихами.
— Добрий вечір, Артеме, — сказав Григорій. Артем підвів очі, келих у його руці завмер на півдорозі до рота. Спершу повисла тиша.
Не одразу, а хвилею, від ближніх столів до дальніх, як кола на воді. Хтось ахнув, хтось упустив виделку. Жінка в червоній сукні притисла долоню до рота.
Артем зблід. Не метафора, справді зблід, як папір. Келих випав із пальців, червоне вино хлюпнуло на скатертину.
— Тату! — він вимовив це так, ніби слово було чуже, ніби він пробував його на смак і давився. — Здрастуй, сину, — Григорій не підвищував голосу, — бачу, ти добре святкуєш. Ресторан дорогий, на мої гроші, гадаю.
Зал замовк. Сорок людей дивилися на мерця, який стояв перед ними в дешевому піджаку із секонд-хенду й говорив рівним спокійним голосом. — Я хочу, щоб тут усі присутні знали, — продовжив Григорій, — я живий.
Свідоцтво про смерть підроблене. Лікар, який його виписав, уже дав покази слідчому. Спадкова справа недійсна.
Усі розпорядження щодо комбінату, підписані від мого імені після дванадцятого жовтня, нікчемні. Він обвів поглядом зал. Люди дивилися на нього.
Хто з жахом, хто із захватом, хто з нерозумінням. — А тепер, — Григорій повернувся до Артема, — ми поговоримо, але не тут. Тут свято.
Артем розтулив рота й зімкнув….
