— Ще одна погроза.
Павло кивнув на диктофон, що блимав червоним вогником на краю столу.
— Записано. Продовжуйте, будь ласка.
Потім на стіл лягло відео від Ніни Василівни. Павло розвернув ноутбук екраном до Максима, натиснув відтворення і відкинувся на спинку крісла.
47 секунд тиші в кабінеті, тільки голоси з екрана. Артур штовхає Юлю, Максим вириває сумку. Емма Яківна кричить: «Мерзота невдячна!» Юля падає на коліна з Богданом на руках, дитина плаче.
Максим зблід так, що веснянки на переніссі стали видні чіткіше, а під очима проступили тіні.
Костянтин поклав на стіл ще одну папку.
— Свідчення Алсу Івіної, соцпрацівниці, яка знайшла Юлю під мостом. Медичні записи Богдана після порятунку: зневоднення, пітниця, недобір ваги, початкова стадія виснаження. І заява в прокуратуру про дії Артура Зотова, реєстратора Держреєстру, який визнав на записі, що «підправляє документи».
— Давайте домовимося! — Максим заговорив швидко, нервово, облизуючи пересохлі губи. — Два мільйони компенсації, і я йду. Розлучення, відмова від претензій — все, що хочете. Забуваємо як страшний сон.
Костянтин дивився на нього. На цього хлопчика в дорогому костюмі, який з самого початку одружився з Юлею, дивлячись не на неї, а на квартиру і автосервіси тестя. І не відчував нічого, крім спокійного задоволення.
— З цього моменту у тебе нічого немає, — вимовив він рівно, не підвищуючи голосу. — Ні машини, ні квартири, ні грошей, ні Богдана. І передай матері: її колишні учні не допоможуть. Часи змінилися.
Максим встав, перекинувши стілець. Обличчя його пішло червоними плямами.
— Ви пошкодуєте! Ви всі пошкодуєте!
— Це ти пошкодуєш, — відповів Костянтин йому в спину, коли той рвонув до дверей. — Вже шкодуєш. Просто ще не зрозумів.
Павло вимкнув диктофон і дозволив собі ледь помітну посмішку. Першу за весь час, що Костянтин його знав.
— Офіційна скарга подана. Заява на Артура теж. Тепер чекаємо…
Коментування закрито.