«Це само собою, тут усі рано чи пізно відтаюють, часу в нас достатньо», — додав він, поправляючи зім’ятий комір своєї тюремної роби. Потім вони неспішно покинули медблок, перебуваючи в повній упевненості, що зуміли залякати сувору медсестру і наочно показали їй, хто в колонії справжній господар. Вони наївно вважали, що після такого жорсткого пресингу наступного разу вона буде куди більш поступливою. Ці дурні навіть у найстрашніших кошмарах не могли уявити, чию саме доньку вони посміли торкнутися своїми брудними руками.
Оленка змогла змусити себе повернутися в кабінет тільки через десять довгих хвилин. Опустившись на стілець, вона спробувала вгамувати велике тремтіння в руках, зробила кілька глибоких вдихів і видихів і поступово заспокоїлася. За час роботи в тюремній лікарні їй уже доводилося стикатися з подібними ситуаціями, адже зона завжди залишається зоною. Як правило, її звичної холодності та суворості цілком вистачало, щоб швидко осадити сидельців, які зарвалися. Але ці двоє виявилися куди більш нахабними і безпардонними, ніж звичайні зеки. Втім, нічого по-справжньому непоправного поки що не сталося, до прямого насильства справа не дійшла, і дівчина, взявши себе в руки, продовжила свою роботу.
Того ж вечора, після відбою, Богдан лежав на своїх жорстких нарах і безвідривно дивився в темну стелю. Його думки витали десь далеко, на довгоочікуваній волі, серед планів на майбутнє облаштування нового життя. На сусідній шконці оглушливо хропів сусід по загону. У напівтемному бараку панувала відносна тиша, що порушувалася лише рідкісними шурхотами та глухим кашлем застуджених зеків. Сон ніяк не йшов, і перед очима спливали картини наступаючої весни, п’янкої свободи і довгої дороги до теплого моря.
Настав ранок шістнадцятого березня, субота, офіційний вихідний день на зоні. Богдан неспішно сходив у тюремний душ, ретельно виправ свою робу і акуратно повісив її сушитися. Під час обіду, отримавши стандартну порцію в’язкої перлової каші, шматок чорного хліба і кружку порожнього чаю, він усамітнився за дальнім столом у кутку їдальні і почав мовчки їсти. За сусіднім столом галасливою компанією розташувалися Лід, Дніпро та їхні прихлібателі. Вони голосно розмовляли, активно жестикулювали і безперестанку сміялися. Коваль не вслухався в їхню балаканину, але уривки фраз мимоволі долітали до його слуху.
«Слухай, ти бачив цю нову медсестру, ну, яку Анною Сергіївною звуть?» — з мерзенною усмішкою поцікавився Лід. «Будує із себе недоторку, горда така, але це нічого, вона у нас ще зламається». «Та вона, дурна, просто ще не усвідомила, з якими серйозними людьми має справу», — підтакував йому Дніпро, жадібно жуючи пайку хліба. «Вона ще сама до нас прибіжить і все запропонує, ось побачиш». «Це точно, всі ці баби абсолютно однакові. Тут найголовніше — знайти до неї правильний, жорсткий підхід», — додав Лід, і вся компанія вибухнула гучним, хтивим гоготом.
У цей момент Богдан немов перетворився на кам’яну статую. Алюмінієва ложка з кашею так і застигла на півдорозі до його рота. Медсестра… Анна Сергіївна… Його Оленка. Донька покійного Дмитра. Ці мерзоти сміли говорити про неї. Авторитет повільно, без жодної емоції на обличчі опустив ложку назад у миску і мовчки доїв свою порцію до кінця. Піднявшись із-за столу, він незворушно відніс брудний посуд на піднос і рівним, чеканним кроком покинув приміщення їдальні. Але всередині в нього вже вирував справжній ураган, а по венах розливалася обпікаюча, крижана хвиля люті.
Його обличчя залишалося непроникним, як гранітна маска, а руки не тремтіли, але в грудях серце стиснулося тугим, залізним кільцем. Повернувшись у порожній барак, Богдан сів на свої нари і закурив дешеву сигарету. Він затягувався їдким димом дуже глибоко і повільно, занурившись у важкі роздуми. У вухах відлунням віддавалися знущальні слова Льоду про те, що вона «зламається», і мерзенний сміх Дніпра. Коваль живо уявив собі, що ці нелюди вже зробили з дівчиною і, що набагато страшніше, що вони планували зробити з нею в майбутньому.
Остаточне рішення дозріло в його голові практично миттєво. Не було ні найменших сумнівів, ні секундних вагань, ні болісних роздумів про наслідки. Ці покидьки посміли своїми брудними руками доторкнутися до доньки його названого брата, і тепер вони відповідатимуть за це сповна, найвищою ціною. У той момент для старого злодія стало абсолютно неважливо, скільки днів йому залишалося до заповітного звільнення і які плани на тихе життя він будував. Неоплатний борг перед загиблим Дмитром був понад усе на світі, а священна клятва, виголошена багато років тому над свіжою могилою, не мала терміну давності.
Докуривши сигарету до самого фільтра, Богдан ретельно розтер недопалок, різко піднявся на ноги і цілеспрямовано попрямував до місцевого смотрящого. Смотрящим у їхній ВК-29 був сорокашестирічний Михайло Черненко, що мав у кримінальному світі вагоме прізвисько Чорний. Він відбував уже свій третій за рахунком солідний термін і мав колосальний, незаперечний авторитет серед усіх мастей ув’язнених. Як і належить справжнім зекам, Чорний глибоко поважав Коваля, визнаючи його статус злодія в законі. Жив він відособлено, займаючи окремий, комфортний кут у третьому бараку, і завжди був оточений кільцем своїх відданих людей.
Богдан рішуче зайшов до нього незабаром після закінчення обіду. Чорний розслаблено сидів на своїх нарах, ліниво перекидаючись у карти з двома наближеними корешами. Побачивши на порозі Коваля, він шанобливо кивнув, негайно відправив своїх людей прогулятися і залишився з гостем сам на сам. «Що сталося, Коваль, чим зобов’язаний?» — діловито поцікавився він. «Є серйозна розмова, не для зайвих вух, тільки віч-на-віч», — відповів Богдан. Чорний відклав убік колоду карт, миттєво зрозумівши всю серйозність майбутньої бесіди.
Коваль важко опустився на табурет навпроти смотрящого і заговорив дуже тихо, не видаючи бурхливих усередині емоцій. «Мова піде про Льод і Дніпро. Ці двоє вчора мали нахабство приставати до нашої медсестри, Анни Сергіївни. Вони розпускали руки і відкрито погрожували дівчині». Чорний похмуро насупив брови: «Вони довели справу до кінця?» «Ні, до найстрашнішого справа не дійшла, але наміри у них були цілком конкретні. Сьогодні я особисто чув у їдальні, як вони хвалилися перед братвою своїми подвигами і клялися, що обов’язково її зламають», — сухо пояснив Богдан. «Я тебе зрозумів. Чого ти хочеш від мене?» — запитав смотрящий.
«Мені потрібна з ними зустріч. У закритій камері, без жодного свідка і сторонніх очей. І це має статися сьогодні ж увечері». Чорний занурився в довге мовчання, уважно і вивчаючи глядячи в непроникне обличчя Коваля, а потім поставив дуже обережне запитання: «А ця медсестра… вона тобі взагалі хто така буде?» Богдан не відвів погляду і подивився смотрящому прямо в очі. «Вона — рідна донька мого найближчого друга. Він загинув двадцять шість років тому, затуливши мене від кулі. Над його свіжою могилою я дав непорушну клятву завжди піклуватися про неї, і для мене ця дівчинка як рідна кров».
Почувши це, Чорний важко видихнув і повільно, з повагою кивнув головою. «Тепер я все зрозумів. За нашими злодійськими поняттями ти абсолютно правий, ці беззаконники самі підписали собі вирок. Я все організую в найкращому вигляді. Сорок сьома камера зараз абсолютно порожня. Чекай їх там сьогодні ввечері, відразу після вечері, годині о десятій. З черговою охороною я домовлюся особисто, у них будуть сліпі та глухі півгодини. Тільки скажи, Коваль… ти ж розумієш, чим це все для тебе закінчиться? Обов’язково заведуть нову кримінальну справу і впаяють чималий доважок до твого терміну».
«Я прекрасно це усвідомлюю, але мені абсолютно начхати на наслідки», — відрізав Богдан. Чорний криво усміхнувся: «Ось це я розумію — справжній злодій старої закалки. Моя тобі щира повага. Не сумнівайся, все буде зроблено саме так, як треба». Подякувавши смотрящому, Богдан повернувся у свій барак, ліг на нари і щільно заплющив очі. Весь час, що залишився до вечора, він з холодною розважливістю планував майбутню розправу. Він продумував кожен свій рух, бажаючи покарати їх максимально жорстко і стрімко, щоб вони на все життя, що залишилося нікчемним, запам’ятали цей урок і усвідомили, на кого саме вони посміли підняти свої брудні руки.
У його серці не було ні краплі сумнівів чи страху, тільки кришталево чиста, крижана ясність розуму. Вечір підкрадався болісно повільно. На вечерю давали розварену гречку з дешевою тушонкою і теплий чай. Богдан їв свою порцію гранично спокійно і методично, ніби нічого не відбувалося. Лід і Дніпро сиділи всього через два столи від нього, голосно перемовляючись і заливаючись сміхом, навіть не підозрюючи про те, що хмари над їхніми головами вже згустилися. Близько пів на десяту вечора до них непомітно підійшов один із вірних людей Чорного і щось тихо шепнув на вухо Льоду.
Блатний злегка насторожився, але слухняно кивнув головою. Слідом за ним з-за столу піднявся і здивований Дніпро. Вони покірно пішли за посланцем, наївно вважаючи, що їх викликають на серйозну розмову до авторитетів, і, можливо, їм запропонують якусь прибуткову справу. Вони крокували коридорами зони з нестримною самовпевненістю. Зловісна сорок сьома камера розташовувалася в найвіддаленішому, глухому кутку п’ятого барака. Зазвичай у цьому похмурому приміщенні утримували злісних порушників режиму перед їх відправкою в карцер, але зараз там було зовсім порожньо, а важкі металеві двері були гостинно прочинені.
Лід і Дніпро впевнено ступили всередину напівтемного приміщення і завмерли. Посеред камери стояв Богдан Коваленко, заклавши руки за спину і відвернувшись до маленького заґратованого вікна. Почувши кроки, він повільно, немов неохоче, обернувся до тих, хто увійшов. Лід відразу впізнав у ньому того самого старого зека, з яким кілька разів перетинався на території зони, але зовсім не міг збагнути, навіщо цей пенсіонер призначив їм тут зустріч. Дніпро теж стояв у повному подиві, нерозуміюче кліпаючи очима. «Це ти, чи що, нас сюди кликав?» — нахабно поцікавився Лід, роблячи крок уперед.
Богдан продовжував зберігати крижане мовчання, свердлячи їх важким, презирливим поглядом, а потім вимовив тихим, зловісним пошепки: «Та медсестра, до якої ви вчора сміли розпускати свої брудні руки… Анна Сергіївна. Ви хоч уявляєте, хто вона така?» Лід нерозуміюче насупився, а Дніпро лише зневажливо знизав своїми широкими плечима. «Ну, медсестра і медсестра, нам-то що з того?» — огризнувся він. «Ця дівчина — рідна донька мого загиблого найкращого друга, який двадцять шість років тому віддав за мене своє життя. Над його могилою я клявся оберігати її за будь-яку ціну, і для мене вона найрідніша людина на світі».
У сирій камері повисла мертва, дзвінка тиша. Лід і Дніпро переглянулися, і до їхніх курячих мізків нарешті почав доходити весь жах ситуації. Їхні обличчя миттєво зблідли, втративши колишню пиху. Лід інстинктивно почав задкувати до виходу: «Чуєш, Коваль, та ми ж нічого такого не знали! Клянуся, ми їй нічого поганого не зробили, просто язиками почесали, та й усе!» «Ви тягнули до неї свої брудні руки. Ви їй погрожували. І ви мали нахабство хвалитися перед братвою, що зламаєте її», — безжально припечатав Богдан. Дніпро жалібно забелькотів у спробі виправдатися: «Та кинь ти, ми ж просто невдало пожартували, ми і в думках нічого серйозного не тримали!»
Богдан зробив рішучий крок уперед, його обличчя остаточно перетворилося на кам’яну маску, а голос задзвенів від неконтрольованої люті: «За сльози доньки мого брата в нашому світі відповідають тільки кров’ю. Без порожніх розмов і без права на прощення». У цей момент важкі сталеві двері за спинами на смерть переляканих блатних з брязкотом зачинилися, і в замку повернувся ключ. Вони зацьковано обернулися, судомно смикнули за ручку, але шлях до порятунку був надійно відрізаний. Коли вони в паніці повернулися назад, Богдан був уже прямо перед ними…
