Бачилися вони буквально кілька разів на рік, обмінюючись лише короткими, сухими черговими фразами. За цей час дівчина ще більше подорослішала, її характер набув помітної суворості та внутрішньої жорсткості, адже робота в оточенні запеклих кримінальників неминуче загартовує будь-яку людину. Богдан помічав ці зміни в її поведінці і подумки їх повністю схвалював. Він з гордістю розумів, що донька його найкращого друга Дмитра виросла справжнім бійцем, а не слабкою, безвольною розмазнею. Але у дві тисячі двадцять третьому році розмірене життя зони похитнулося — прибув новий етап з ув’язненими.
У числі новеньких опинилися двоє вельми примітних блатних персонажів: Ігор Холоденко, що мав серед своїх кличку Лід, і Максим Дніпров, відомий у кримінальних колах під поганялом Дніпро. Лід був тридцятидворічним, сухорлявим хлопцем з хижим, гострим профілем і колючим поглядом, що бігав. Для нього це була вже друга ходка у в’язницю за скоєний збройний розбій. Його напарник, двадцятидев’ятирічний Дніпро, мав неймовірно широкі плечі, грубі манери і потворний шрам, що розсікав праву щоку. Незважаючи на те що це була його перша відсидка, поводився він зухвало нахабно, всім своїм виглядом показуючи, що за ним стоїть якась потужна сила з волі.
Ці двоє були переведені в ВК-29 з іншої колонії і завжди трималися разом, вважаючи себе неймовірно авторитетними фігурами. Вони належали до категорії блатних, але аж ніяк не були справжніми законними злодіями, а в злочинній ієрархії ця різниця має колосальне, принципове значення. Якщо справжні злодії неухильно дотримуються давніх неписаних законів і шанують поняття, то такі блатні, як ця парочка, звикли керуватися виключно власною нахабністю, грубою силою і беззаконням. Лід і Дніпро з перших же днів перебування на новому місці почали агресивно качати свої права.
Вони безапеляційно вимагали виділити їм найкомфортніші та найтепліші місця в житловому бараку, наполягали на призначенні їх на найлегшу, непильну роботу і грубо вимагали від решти зеків підкресленої поваги до своїх персон. Місцеві смотрящі, зціпивши зуби, поки що воліли терпіти їхні зухвалі витівки, але вже почали кидати в бік новачків косі, несхвальні погляди. Богдан же волів спостерігати за поведінкою цих зухвалих вискочок з боку, не виявляючи жодного бажання втручатися в ситуацію. Він справедливо вважав, що борза молодь зрештою сама в усьому розбереться і поставить нахаб на місце.
Тим не менш шляхи Льоду і Дніпра кілька разів мимохідь перетиналися з орбітою Коваля. При рідкісних зустрічах вони віталися з ним вельми стримано, але без належного, обов’язкового в таких випадках шанобливого пієтету. Судячи з усього, вони зовсім не розуміли, птах якого високого польоту перебуває перед ними. У їхньому обмеженому сприйнятті цей літній сивий сиділець був усього лише черговим відпрацьованим матеріалом, старим зеком, чий час давно і безповоротно минув. Богдан не вважав за потрібне виправляти їхні помилки, вважаючи, що виховувати чужих биків, які відбилися від рук, — це не його турбота.
До настання дві тисячі двадцять четвертого року до заповітного звільнення Богдана залишалося всього лише якихось жалюгідних пів року. Попереду маячило довгоочікуване літо і манлива свобода. Старий злодій готувався до цієї знаменної події з філософським спокоєм, без зайвої метушні, довгими безсонними ночами розмірковуючи про те, як складеться його життя за периметром зони. Він прийняв тверде рішення назавжди порвати з кримінальним світом, розуміючи, що його вік уже не дає змоги вести колишню небезпечну гру, та й самого бажання ризикувати більше не залишилося.
У його планах було тихо і непомітно виїхати з рідного Харкова в яке-небудь інше, спокійне місто і почати життя з абсолютно чистого аркуша. Він потай сподівався, що Оленка не відмовиться допомогти йому влаштуватися на новому місці, якщо, звичайно, сама цього захоче, адже вона вже стала зовсім дорослою і самостійною жінкою, вправі самій розпоряджатися своєю долею. Настав березень двадцять четвертого року, і до виходу на волю залишалося рівно чотири місяці. Сувора зима відступала вкрай неохоче, на плацу колонії все ще лежав брудний, ніздрюватий сніг, але весняне сонце вже починало потроху пригрівати.
Коваль, як зазвичай, працював у задушливому швейному цеху, звично сточуючи на машинці грубі рукавиці. Його натруджені руки виконували заучені рухи на повному автоматі, тоді як усі думки були спрямовані виключно до довгоочікуваної свободи. До заповітної дати залишалося всього чотири місяці, або сто двадцять довгих днів. А потім перед ним відчиняться двері в нове, вільне життя. Богдан відчував кожною клітинкою свого єства, що ця тюремна ходка стане для нього останньою. Вийшовши за ворота колонії, він мав намір назавжди забути про кримінал, виїхати куди-небудь ближче до моря і насолоджуватися заслуженим спокоєм.
Він думав про те, що Оленка, можливо, допоможе йому облаштуватися на новому місці, якщо погодиться виїхати разом із ним. Хоча він чудово розумів, що вона вже самостійна людина і остаточне рішення залишиться тільки за нею. Життя на території зони продовжувало текти за своїм непорушним руслом. Щоденний підйом рівно о шостій ранку, скудний сніданок у загальній їдальні, важка робота в цеху до самого обіду, потім знову виснажлива праця до пізнього вечора. Після короткої вечері слідувала одна година особистого часу в галасливому бараку, а о десятій годині вечора лунала команда відбою.
Богдан скрупульозно дотримувався всіх пунктів тюремного режиму і намагався не привертати до себе зайвої уваги, тому адміністрація колонії, як і раніше, його не чіпала. Його колосальний авторитет серед ув’язнених залишався абсолютно незаперечним. До мудрого Коваля нескінченним потоком йшли зеки за порадою або проханням розсудити складну суперечку, і він завжди виносив справедливі рішення, спираючись виключно на злодійські поняття і не піддаючись жодним емоціям. Тим часом нахабні Лід і Дніпро продовжували поводитися в колонії так, ніби були тут повноправними господарями.
Вони щиро вважали себе кримінальними авторитетами, повсюдно качали свої права і вимагали від оточуючих беззаперечної поваги до своїх персон. Молоді та недосвідчені зеки відверто побоювалися цю неадекватну парочку, тоді як старі сидільці дивилися на їхні витівки з нестримною, глибокою зневагою. У суворому злодійському світі такі блатні, що не визнають понять, завжди вважалися найбільш зневаженою і нижчою категорією. Коваль, як і раніше, волів спостерігати за їхніми біснуваннями з боку, не бажаючи бруднити руки і втручатися в чужі розбірки.
Він резонно вважав, що виховувати чужих відморозків — це не його завдання, і доти, доки вони не переступали певну межу, місцеві смотрящі були готові миритися з їхньою присутністю. Усе змінилося в п’ятницю, п’ятнадцятого березня. Цього дня Богдан відчув себе недобре — його здолала сильна застуда. Температура піднялася не надто високо, але з’явився болісний, надривний кашель. Одразу після обіду він був змушений вирушити в тюремний медичний блок. Черга до лікаря виявилася зовсім невеликою, всього три людини перед ним, тому незабаром він увійшов у знайомий кабінет.
Оленка сиділа за своїм робочим столом, уважно заповнюючи якісь медичні карти. Почувши кроки, вона підняла на нього очі, миттєво впізнала і лише ледь помітно, гранично стримано кивнула головою. «Які у вас скарги на здоров’я?» — поцікавилася вона сухим, професійним тоном. «Сильно застудився, мучить кашель і тримається невелика температура», — хрипко відповів Богдан. Дівчина мовчки підійшла до нього, звичним рухом виміряла температуру, яка виявилася на позначці тридцять сім і два, а потім уважно прослухала легені стетоскопом.
Вона виписала йому таблетки від кашлю та необхідні протизапальні препарати, акуратно занісши всі призначення в медичну картку. Богдан мовчки взяв протягнутий рецепт і вже збирався покинути кабінет, коли у двері голосно, без стуку постукали, і всередину нахабно ввалилися Лід і Дніпро. Коваль безперешкодно вийшов у коридор, залишивши їх наодинці з медсестрою. Виявилося, що Лід вирішив симулювати сильний біль у горлі, а Дніпро поскаржився на нібито забиту руку. Однак їхні справжні наміри були зовсім іншими: вони просто хотіли зблизька розглянути нову, привабливу медсестру.
До них дійшли чутки від інших сидільців, що в лікарні з’явилася молода, дуже симпатична, але при цьому неймовірно сувора дівчина, і вони вирішили особисто перевірити цю інформацію. Оленка, не кажучи ні слова зайвого, професійно оглянула обох візитерів. Ліду вона мовчки виписала розчин для полоскання горла, а Дніпру видала тюбик знеболювальної мазі. Але нахабні зеки зовсім не поспішали йти. Лід вальяжно сперся на край її робочого столу і нахабно, сально посміхнувся: «А як звуть таку красуню?» — запитав він.
«Моє ім’я Анна Сергіївна. Можете бути вільні, ваш прийом закінчено», — крижаним тоном відповіла дівчина. «Куди ж ви так поспішаєте нас виганяти, Анно Сергіївно? Ми ж хочемо з вами ближче поспілкуватися», — не вгамовувався Лід. «Нам зовсім нема про що з вами розмовляти, негайно покиньте кабінет», — твердо повторила вона. У цей момент Дніпро впритул підійшов до дверей і навмисно перегородив собою вихід, відрізаючи їй шляхи до відступу. Оленка внутрішньо напружилася, але жодним м’язом на обличчі не видала свого страху. Її голос прозвучав з металевою твердістю: «Негайно звільніть прохід».
«Ну що ви така злюща, Анно Сергіївно, ми ж просто хочемо з вами нормально познайомитися. Ви тут працюєте, а ми тут мотаємо термін, то чому б нам не подружитися?» — продовжував знущатися Лід. «Я принципово не заводжу дружбу з ув’язненими. Йдіть звідси негайно, поки я не викликала чергову охорону», — відчеканила Оленка. У відповідь Лід лише голосно розсміявся, зробив крок уперед, нахабно простягнув свою брудну руку і безцеремонно схопив дівчину за тонке зап’ястя. Оленка гидливо смикнулася, намагаючись відсторонитися, її обличчя стало мертвотно-блідим, але голос не здригнувся ні на йоту: «Прибери від мене свої руки, зараз же!»
«А чого ти так злишся, красуне? Ми ж до тебе з усією душею і по-хорошому», — підморгнув їй усміхнений Дніпро. «Ми могли б чудово домовитися: ти будеш по-своєму допомагати нам, а ми будемо допомагати тобі. Повір, усі залишаться дуже задоволені таким розкладом». Оленка зробила рішучий крок у бік дверей, але Лід міцно перехопив її за лікоть. Він не стискав руку занадто сильно, але утримував дівчину на місці. Нахилившись до самого її обличчя, він прошепотів тихим, сповненим знущання голосом: «Ти не поспішай, красуне, краще гарненько подумай над нашою пропозицією. Ми на цій зоні справжні авторитети, і нас тут усі поважають. З нами дуже вигідно дружити, ти це розумієш?»
У цей момент Оленка різко рвонула свою руку, з силою вирвалася із захоплення, сильно штовхнула ошелешеного Льоду прямо в груди і стрімко пройшла повз Дніпра, який загороджував двері. Вона відчинила двері і швидко вийшла в лікарняний коридор, не зриваючись на біг і навіть не озирнувшись назад. Лід і Дніпро залишилися стояти посеред порожнього кабінету, переглянулися між собою і голосно, знущально засміялися. «Дивись-но, яка горда птиця!» — хмикнув Дніпро. «Нічого страшного, вона тут швидко відтане і стане поступливішою», — самовпевнено відповів Лід…
