У підсумку слідство було змушене запропонувати угоду: якщо Коваленко погодиться частково визнати свою вину, йому гарантують мінімальний доважок до терміну. Адвокат терміново прибув у колонію на зустріч зі своїм підзахисним і детально змалював йому поточну ситуацію. Розклад був простий: у разі укладення угоди Богдану додадуть лише рік, максимум півтора року колонії. Якщо ж він продовжить упиратися, справа неминуче дійде до повномасштабного суду, і тоді йому можуть впаяти повні два роки, при цьому він буде змушений сидіти за ґратами весь той час, поки тривають довгі судові розгляди.
Коваль вислухав усі аргументи мовчки, занурився у свої думки, а потім ствердно кивнув головою. Він прийняв рішення піти на угоду не зі страху перед покаранням, а керуючись виключно здоровим глуздом і холодною практичністю. Втратити рік або півтора — це цілком терпима плата, головне, що ця проклята справа буде остаточно закрита, а його Оленка залишиться в повній безпеці. Двадцятого травня двадцять четвертого року відбулося коротке, закрите судове засідання, на якому Богдан формально визнав свою провину в нанесенні побоїв.
Оголошений суддею вирок виявився напрочуд м’яким: усього один рік позбавлення волі як добавка до терміну, що вже відбувався. Таким чином, заповітна дата звільнення Коваля зсунулася з липня двадцять четвертого на липень двадцять п’ятого року. Богдан вислухав вердикт стоячи, з абсолютно непроникним, спокійним обличчям, резонно розсудивши, що зайвий рік — це цілком прийнятна ціна за спокій сім’ї його друга, тим паче що результат міг би бути куди більш жалюгідним. Найняті адвокати відпрацювали свій величезний гонорар на всі сто відсотків.
Одразу після суду Богдана повернули в його звичний загін, і розмірене життя на суворій зоні потекло своїм чередом. Знову почалися одноманітні дні: дотримання режиму, виснажлива робота в цеху і підтримання злодійського авторитету. Після цієї гучної історії повага до Коваля серед арештантів досягла воістину небувалих висот. Він ділом довів усім, хто сумнівався, що слово справжнього злодія — це не порожній звук, а священна обітниця, і що борг честі завжди стоїть вище за будь-які особисті, шкурні інтереси. За зганьблену честь доньки свого названого брата він відповів за всією суворістю злодійських законів.
Молоді, недосвідчені зеки із затаєним подихом слухали перекази цієї кривавої історії і мотали на вус, а старі, вибілені сивиною урки схвально і шанобливо кивали головами. Побиті Лід і Дніпро тепер намагалися триматися тихше води і нижче трави, обходячи медблок десятою дорогою і з’являючись там тільки у випадках крайньої, життєвої необхідності. Побачивши здалеку силует Анни в білосніжному халаті, вони в паніці опускали очі в підлогу і прискорювали крок, немов рятуючись від вірної смерті. Первісний страх настільки глибоко в’ївся в їхні жалюгідні душонки, що вони твердо усвідомили: спроба нашкодити цій дівчині рівносильна самогубству.
Оленка продовжувала сумлінно працювати в лікарні. Коли до неї дійшли чутки про те, що її дядькові Богдану додали цілий рік в’язниці, її серце болісно стиснулося від нестерпного почуття провини. Однак незабаром смотрящий Чорний особисто передав їй коротке, але дуже важливе послання від Коваля: старий злодій просив дівчину ні про що не переживати, запевняючи, що все йде саме так, як було передбачено долею. Вона з важким серцем прийняла ці слова, розуміючи, що такий уже його непохитний характер і залізні життєві принципи, де святий обов’язок завжди стоїть на першому місці.
Літні місяці червень і липень пролетіли напрочуд спокійно і без пригод. Богдану виповнилося п’ятдесят вісім років, і він відзначив свій скромний день народження в колі найближчих і перевірених корешів по бараку. Святкували дуже тихо, без зайвого шуму і пафосу: розпили міцний чифір, з’їли смачну передачу з волі і довго, душевно розмовляли про минуле, бурхливе життя. До остаточного звільнення залишався рівно один довгий рік, але Богдан рахував дні, що залишилися, зі звичним для старого сидільця філософським спокоєм, зовсім не виснажуючи себе непотрібним, нервовим нетерпінням.
Він чудово розумів, що цей рік неминуче пролетить, і тоді він нарешті вийде на волю, щоб разом зі своєю Оленкою почати абсолютно нове, світле життя. Дівчина твердо пообіцяла йому, що звільниться з похмурої тюремної лікарні рівно в той день, коли за ним зачиняться ворота колонії. Вони планували назавжди покинути холодний Харків і почати все з абсолютно чистого аркуша, на новому місці. Тим самим старий злодій збирався поставити фінальну, жирну крапку у виконанні свого священного обов’язку перед загиблим Дмитром.
Настало літо двадцять четвертого року, яке пролетіло в колонії звично і розмірено. Богдан так само монотонно сточував рукавиці в задушливому швейному цеху, скрупулезно дотримувався всіх пунктів тюремного режиму і уникав найменших конфліктів з адміністрацією. Рік до довгоочікуваної свободи — це цілком буденний термін для такого запеклого зека, як Коваль. Він продовжував відраховувати дні, що залишилися, керуючись швидше старою тюремною звичкою, ніж томливим очікуванням. Триста шістдесят п’ять днів відділяли його від свободи, яка з кожним днем ставала все ближчою і відчутнішою.
Оленка справно відвідувала його щомісяця під час дозволених офіційних побачень. Це були короткі, стримані розмови через широкий стіл під пильним оком охорони. Дівчина з ентузіазмом розповідала дядькові Богдану про свою нелегку роботу, а він лише мовчки, з теплотою в очах слухав і схвально кивав головою. Він незмінно цікавився, чи не сміє хтось із арештантів ображати або докучати їй, але Оленка завжди з посмішкою хитала головою, запевняючи, що тепер навколо неї панують абсолютний спокій і повага.
Коваль на власні очі бачив, що після тієї показової кривавої розправи всі без винятку ув’язнені ставляться до молодої медсестри з підкресленою обережністю і найглибшою пошаною. Чутка про те, що Анна перебуває під надійним, особистим захистом найвпливовішого злодія в законі, миттєво облетіла всю зону, і тепер ніхто не наважувався кинути в її бік навіть необережний погляд, не кажучи вже про якісь брудні натяки. Прохолодна осінь принесла з собою несподівані, але цілком логічні зміни в житті колонії.
У жовтні керівництво колонії прийняло рішення етапувати покалічених Льоду і Дніпра в зовсім іншу виправну установу. Офіційна версія свідчила, що переведення здійснено за їхнім особистим проханням з метою забезпечення безпеки. Однак усі чудово розуміли, що це було негласне, але категоричне рішення самої адміністрації: тримати в одній зоні жорстоко побитих блатних і їхнього грізного кривдника було загрожує новими кривавими розбірками і серйозними проблемами. Дізнавшись про їхнє переведення, Богдан лише байдуже знизав плечима: подальша доля цих покидьків його зовсім не цікавила, свій урок вони вже засвоїли на все життя.
Зима на зоні видалася суворою і здавалася нескінченною. Грудень, січень і лютий двадцять п’ятого року супроводжувалися тріскучими морозами, а старі, гнилі бараки опалювалися вкрай погано. Однак залізний організм Богдана, загартований десятиліттями поневірянь, успішно справлявся з холодом, і хворів він вкрай рідко. Його життя перетворилося на монотонний цикл, що повторюється: робота, скудна їжа, короткий сон. Подібна одноманітність зовсім не пригнічувала старого злодія, адже за багато років, проведених за ґратами, він давно звик до такого укладу життя…
