На календарі значився березень 2024 року, стрілки годинника невблаганно наближалися до пів на одинадцяту вечора. У похмурому приміщенні сорок сьомої камери перебував Богдан Коваленко, злодій у законі, відомий у кримінальних колах під прізвиськом Коваль. Він нерухомо завмер біля дальньої бетонної стіни, повернувшись спиною до жорстких тюремних нарів. Його кисті до самих зап’ясть були заляпані чужою кров’ю, кісточки пальців виявилися сильно збитими, проте фізичного болю цей чоловік зовсім не відчував. Він вдихав сперте повітря гранично рівно і розмірено, ніби щойно завершив важку, але звичну повсякденну роботу. На брудній підлозі нерухомо лежали двоє жорстоко побитих чоловіків.
Один із них забився в самий кут, судомно притискаючись до холодного бетону. Його обличчя розпухло до такої міри, що ліве око запливло і закрилося абсолютно повністю. Права рука безвільно і неприродно повисла вздовж тулуба, а ліктьовий суглоб був лякаюче вивернутий у зворотний бік. Чоловік важко і надривно хрипів, відчайдушно намагаючись вимовити хоч слово, але з його рота витікала лише густа кривава слина. Другий постраждалий скорчився на боці прямо біля порога залізних дверей. Він міцно тримався руками за зламані ребра, а кожен його вдих супроводжувався моторошним свистячим звуком.
Губи цієї людини були розбиті в кров, яка вже почала засихати темною кіркою на його підборідді. Він зробив слабку спробу піднятися на ноги, але коліна зрадницько підкосилися, не витримавши ваги тіла. Чоловік безсило сповз назад на підлогу і протяжно, жалібно застогнав від пронизливого болю. У камері повисла густа, в’язка і майже відчутна тиша. Її порушували тільки важкі хрипи двох повалених на підлозі, та рідкісні, глухі удари крапель крові, що зривалися з міцних кулаків Богдана. Коваль дивився на своїх жертв зверху вниз крижаним, немигаючим поглядом.
Його очі залишалися абсолютно холодними, ніби він просто прискіпливо оцінював якість виконаної роботи. Через мить Богдан трохи помітно нахилився до того хлопця, який тулився в кутку камери. Його голос прозвучав абсолютно спокійно, рівно і без найменшої домішки злоби чи люті. «Тепер ви точно знаєте, чия вона донька», — вимовив авторитет. Побитий чоловік нервово смикнувся і спробував відповзти ще далі, але за його спиною була лише глуха стіна. Богдан неспішно випрямився і гидливо витер закривавлені руки об свою тюремну робу, залишивши на тканині широкі темні смуги.
У цей момент за важкими металевими дверима гулко загурчали квапливі кроки, що означали, що по коридору біжить чергова охорона. У тиші чітко лунав стукіт важких казенних чобіт і характерний металевий брязкіт зв’язки ключів. Коваль продовжував нерухомо стояти на своєму місці, безтурботно чекаючи неминучої появи наглядачів. Але для того, щоб повною мірою усвідомити, яким чином Богдан опинився в цій сирій камері з закривавленими руками, необхідно подумки перенестися далеко в минуле. Історія цієї людини почалася багато років тому, в зовсім інших життєвих реаліях.
Богдан Григорович Коваленко з’явився на світ 23 квітня 1966 року в робочому районі Харкова. Його батько, Григорій Іванович, працював звичайним слюсарем на великому заводі імені Малишева. У чоловіка були воістину золоті руки, здатні полагодити будь-який механізм, проте до вечора від нього незмінно тхнуло дешевим портвейном. Мати Богдана, Зінаїда Петрівна, працювала простою прибиральницею в місцевій загальноосвітній школі. Щоб хоч якось прогодувати сім’ю, ночами жінка додатково мила підлогу в районній поліклініці.
Сімейство тулилося у старому дерев’яному бараку на глухій заводській вулиці, займаючи дві крихітні кімнати на чотирьох осіб. Разом із батьками жили сам Богдан і його молодша сестричка на ім’я Галина. Побут був украй скудним: стара цегляна пічка, жерстяне відро як туалет у дворі та холодна вода з вуличної колонки. У суворі зимові місяці стіни промерзали настільки сильно, що вранці на вікнах зсередини наростав товстий шар льоду. Дитинство хлопчика здавалося таким же безпросвітно сірим, як і облуплені бетонні плити в їхньому похмурому дворі. Батько частенько з’являвся додому в стані сильного алкогольного сп’яніння, голосно кричав на змучену дружину, а часом і жорстоко бив її.
Уже з шестирічного віку Богдан чудово засвоїв головне правило виживання: не потрапляти п’яному батькові під гарячу руку і сидіти тихше води. Але коли розлючений батько замахувався на маленьку Галю, брат безстрашно ставав між ними, закриваючи сестру собою. Він отримував важкі удари, терпів біль, але ні на крок не відходив з місця. Навчання в школі давалося хлопчикові важко і було присутнє в його житті швидше для галочки. Він непогано навчився читати, писати і досить добре рахувати, але інші предмети проходили повз його увагу. Головною життєвою академією для Богдана став рідний двір.
Його вірними друзями були такі ж обірвані, вічно голодні хлопчаки з сусідніх похилених бараків. Цілими днями вони із захопленням грали у війнушку, палили димні багаття на покинутому пустирі та потайки курили дешеві цигарки. Жорстокі дворові бійки траплялися практично щодня, не залишаючи часу на роздуми. Богдан дуже швидко з’ясував суворий закон вулиць: або ти даєш нищівну здачу, або тебе безжально затопчуть у бруд. У віці дванадцяти років підліток скоїв свою найпершу в житті усвідомлену крадіжку.
Метою став непримітний продуктовий магазинчик на розі вулиці, де через недогляд виявилося не замкнене вікно підвального приміщення. Під покровом ночі юний Коваленко спритно проліз всередину і набрав повні кишені дефіцитної тушонки, банок згущеного молока і свіжого хліба. Нести здобич додому було категорично не можна, адже мати обов’язково почала б розпитувати про походження продуктів. Тому Богдан по-братськи розділив награбоване зі своїми вірними корешами на темному пустирі. У той момент він не відчував ні краплі липкого страху чи пекучого сорому, лише чистий, п’янкий адреналін та азарт. Після цього випадку нічні вилазки стали відбуватися дедалі частіше.
У сферу інтересів малолітньої банди потрапили вуличні кіоски, склади, що погано охоронялися, і чужі сараї. До тринадцяти років Богдан уже не просто брав участь у крадіжках, а став їхнім головним ідейним організатором. Він відправляв молодших товаришів на справу, а сам залишався стояти на шухері, контролюючи обстановку. Прибуток він завжди ділив гранично чесно і свого пацанського слова тримав міцно. За ці якості його почали по-справжньому поважати в компанії, але в п’ятнадцять років хлопець уперше попався в руки правосуддя. Це сталося в холодному жовтні вісімдесят першого року під час нальоту на гаражний кооператив.
Хлопці намагалися винести цінні автомобільні запчастини, коли пильний міліціонер спіймав юного ватажка на гарячому. Судовий розгляд пройшов швидко, і підлітку призначили два роки позбавлення волі в колонії для неповнолітніх. Мати гірко ридала в залі суду, а вічно п’яний батько навіть не зволив з’явитися на оголошення вироку. Богдан стояв перед суворим суддею абсолютно рівно, зберігаючи на обличчі непроникний кам’яний вираз. Він ні про що не шкодував і морально готувався до нового етапу свого непростого життя. Місцем відбування покарання стала малолітка під Харковом, розташована в селищі Куряж.
Там його зустріли похмурі сірі бараки, колючий дріт по периметру і вкрай жорсткий внутрішній режим. Саме в цих стінах юнак уперше детально почув про злодійські поняття. Старші та досвідченіші сидільці детально пояснювали новачкам, як правильно жити за негласними правилами зони і не зламатися під тиском. Богдан уважно слухав кожне слово, запам’ятовував настанови і мотав на вус. Битися за своє місце під сонцем він навчився дуже швидко і ефективно. Перший місяць йому частенько діставалося, але незабаром він привчив себе бити першим і без попередження.
До моменту закінчення терміну Богдана вже ніхто не ризикував зачіпати чи провокувати на конфлікт. Він вийшов на свободу у вісімдесят третьому році, коли йому ледь виповнилося сімнадцять років. Удома на нього чекала сильно постаріла від горя мати, сестра, що подорослішала і вступила до технікуму, та батько, який остаточно спився. Хлопець спробував почати нормальне життя і влаштувався працювати звичайним вантажником на велику овочеву базу. Однак чесної праці його вистачило рівно на три місяці, після чого рутина стала здаватися нестерпно нудною. Богдан кинув роботу і знову повернувся в рідний двір до своєї колишньої компанії.
Тепер їхні злочинні справи набули куди більш серйозного і небезпечного характеру. У хід пішли зухвалі грабежі нічних комерційних кіосків, силове віджимання товарів у місцевих фарцувальників і жорсткі кримінальні розбірки. Грошей стало значно більше, але й ризик опинитися за ґратами зріс багаторазово. У підсумку у свої вісімнадцять років хлопець отримав другу, вже дорослу ходку, яка припала на березень вісімдесят четвертого року. За збройний розбій суд відміряв йому п’ять років колонії суворого режиму в Жовтих Водах. Почалося справжнє, суворе і нещадне доросле життя за колючим дротом.
Саме тоді Богдан остаточно усвідомив просту істину: або ти стаєш кимось вагомим, або система тебе ламає. Він без вагань обрав перший, складніший шлях. Хлопець тримався виключно товариства авторитетних злодіїв, старанно вчився злодійським законам і уважно слухав настанови старших товаришів. До моменту закінчення терміну його ім’я вже було добре відоме по всій зоні. Саме там він отримав своє знамените прізвисько «Коваль». Цю кличку йому дали за незламний залізний характер і за те, що свого слова він завжди тримав міцно, немов забитий цвях…
