«Ти… Ти покійник. Полковник уже тут. Він тебе на шматки поріже».
«Полковник?» — перепитав Іван. У його пам’яті спливло одне ім’я. Ім’я людини, яку він вважав мертвою вже п’ятнадцять років.
Людини, яка зрадила їхню групу в горах, продавши маршрут бойовикам. Полковник Волков. Позивний «Людожер».
Якщо це Волков, то все стало на свої місця. Це була не просто зачистка, це була особиста вендета. Волков вижив, піднявся, створив свою ПВК і тепер прийшов, щоб закрити останній гештальт.
Рація на грудях пораненого ожила. «Привиде… Я чув постріли. Мої хлопчики закінчуються, так?»
Голос був спокійний, навіть веселий. «Ти завжди був упертим, Ваню. Але патрони в тебе не нескінченні. А я привіз із собою дещо цікаве. Подивися на дах свого будинку».
Іван різко обернувся в бік хатинки. Крізь дерева він побачив, як на даху будинку, освітленому фарами снігохода, стоїть висока постать. У руках людини був не автомат.
Це був РПВ «Джміль» — реактивний піхотний вогнемет. А поруч із ним, на колінах, стояла маленька згорблена фігурка. Серце Івана пропустило удар.
Це була баба Марія, його сусідка з далекого села, яка іноді приносила йому молоко. Як вона тут опинилася? Вони захопили її по дорозі.
«У тебе вибір, Ваню», — протріщала рація. «Ти виходиш на галявину, кидаєш зброю, і ми говоримо як старі друзі. Або я перетворюю твій будинок на крематорій, разом із цією старою жінкою і твоїми бранцями в підвалі. Рахую до десяти».
Іван подивився на пораненого хлопця біля своїх ніг. Той усміхався, дивлячись на нього знизу вгору. «Кінець тобі, діду!» — прошепотів він.
Іван повернувся до будинку. У його очах більше не було ні втоми, ні сумнівів. Залишилася тільки холодна, кришталево чиста лють.
Волков порушив останнє табу. Він втягнув цивільних. «Раз! Два!» — рахував голос у рації.
Іван перевірив магазин автомата. Майже повний. Він зірвав із розвантаження мертвого найманця дві гранати.
«Тримайся, Маріє!» — прошепотів він. «Я йду». Він не збирався здаватися.
Він збирався влаштувати Людожеру таку війну, від якої здригнеться навіть пекло. Іван розчинився в темряві, рухаючись до будинку не по прямій, а по спіралі, наближаючись до останнього акту цієї кривавої драми. Фінал був близький.
«Три!» — голос полковника Волкова, посилений рацією, луною розносився над засніженою галявиною, заглушаючи навіть виття вітру. Кожна секунда відліку падала у свідомість Івана Петровича важким каменем. Він знав Волкова.
Знав, що той не блефує. Людожер отримав своє прізвисько не за гарні очі, а за тотальне нехтування людським життям заради досягнення мети. Якщо рахунок дійде до десяти, вогняний шторм із термобаричного заряду «Джмеля» перетворить дерев’яний зруб на братську могилу, спопеливши і заручників у підвалі, і бабу Марію на даху, і саму пам’ять про мирне життя, яке Іван так старанно будував.
Іван рухався крізь глибокий сніг із неприродною для свого віку швидкістю, але при цьому плавно, немов текла вода. Він не біг напряму, це було б самогубством. Світло фар снігоходів, розставлених півколом, створювало перехресні зони освітлення, але між ними залишалися вузькі коридори темряви — сліпі зони, які міг помітити тільки око професіонала.
Іван використовував рельєф: невелику улоговину, стовбур упалої смереки, замет, наметений вітром. Його серце працювало на межі, перекачуючи густу від адреналіну кров, але розум залишався холодним. У нього був план, ризикований на межі фолу, але єдиний можливий.
Атакувати Волкова в лоб було не можна: будь-який різкий рух — і палець полковника натисне на спуск вогнемета. Потрібно було змусити його зробити помилку, змусити його відвести погляд. «Ваню, ти мене засмучуєш. Невже ти кинеш безневинну стареньку? Це так не схоже на офіцера», — знущався Волков, скануючи ліс через тепловізійний приціл, закріплений на шоломі.
Але Іван уже знав слабкість цієї техніки — сніг. Густий, щільний снігопад створював перешкоди, а якщо додати до цього теплову завісу? Іван дістався до перекинутого снігохода, водія якого він зняв першим пострілом.
Машина лежала на боці, гусениця все ще повільно оберталася, а з пробитого бака на сніг капало паливо, поширюючи різкий хімічний запах. Це був подарунок долі. Іван висмикнув чеку з трофейної гранати, але він не кинув її в бік будинку.
Він акуратно поклав її в калюжу бензину під перекинутим снігоходом, прикривши тілом від погляду з даху, і, відрахувавши дві секунди, рвонув убік, перекочуючись за товстий стовбур дерева. Вибух прогримів оглушливо. Пари бензину детонували миттєво, створивши об’ємну вогняну кулю, яка злетіла в небо на п’ять метрів….
Коментування закрито.