Перфоратор Андрія Кожемякіна завив, врізаючись у бетон. Пил піднявся густою хмарою. Під дерев’яними половицями старої дачі замість ґрунту лежала бетонна стяжка завтовшки п’ятнадцять сантиметрів.
У жодному документі про цю плиту не було ані слова. Коли свердло пробило чергову тріщину, у щілині щось блиснуло золотом. Андрій Кожемякін негайно вимкнув інструмент.
Запала цілковита тиша. Було чути лише весняну крапель із даху та далекий гавкіт собаки. Чоловік присів навпочіпки й обережно простягнув руку.
Його пальці намацали тонкий ланцюжок. Він легенько потягнув за нього. Із бетону показалася літера «А».
Потім визирнув край вицвілої синтетичної тканини. Слідом ударив важкий і моторошний запах. Кожемякін вибіг на ґанок, ледве стримуючи нудоту, що підступила до горла.
Коли за пів години приїхала поліція, на скронях у тридцятидворічного чоловіка з’явилися сиві пасма. Ще вчора цього сивого волосся в нього точно не було. Надворі стояв березень дві тисячі третього року.
Приміський дачний кооператив «Берізка» виглядав абсолютно безлюдним. Відлига перетворила ґрунтові дороги на непролазне місиво. Туман стелився над порожніми ділянками, на яких ніхто не жив уже років із п’ять.
Дача номер сімнадцять стояла в самому кінці тупикового проїзду. Це була одноповерхова будівля, обшита потемнілою вагонкою. Андрій Кожемякін купив її минулого літа через агентство нерухомості.
Попередній власник — якийсь рієлтор, що отримав ділянку за договором. Документи на нерухомість були в повному порядку. Смішна ціна тоді дуже потішила Кожемякіна.
Він планував привести дачу до ладу до літа, щоб вивозити туди дружину й дітей. Масштабний ремонт господар почав із дерев’яної підлоги. Старі половиці страшенно рипіли, а деякі відверто прогнили.
Чоловік зняв трухляві дошки. І виявив те, чого там бути аж ніяк не мало. Викликані на місце експерти прибули лише надвечір….
